Розділ 34

Розділ 34

Стрибок Еріди не був миттєвим переміщенням у просторі, як це сухо описували підручники Академії для пілотів першого класу. Для Кайдена Ракса реальність розірвалася на мільярди розпечених скалок. Під нищівною, спопеляючою дією «Реквієму» його нейронна мережа не просто перевантажилася, вона почала плавитися, перетворюючись на розпечений провідник для енергії, яку людське тіло не мало витримувати за жодними законами біології.

В мить активації Ядра Кайден перестав відчувати межі власної плоті. Його свідомість виплеснулася за межі черепної коробки: на одну нескінченну мить він став самим обсидіаном, що тремтів під ударами гравітації, став гулом древніх поршнів у глибині скелі, став кожною тріщиною в реліктовому льоду та крижаним вакуумом, що стискав астероїд зовні. Кожен атом його тіла вібрував у резонансі з частотою Ядра. Це був звук тисячі розбитих дзеркал, що кричали в унісон прямо всередині його мозку.

Коли Всесвіт нарешті перестав кричати і виплюнув Еріду в невідомому секторі космосу, Кайден рухнув на обсидіанову підлогу Залу Сяйва. Звук його падіння — важкий, глухий удар живої тканини об стародавній метал, ехом відгукнувся в порожнечі велетенської каверни. Срібляста рідина, концентрат перевантаженої Сингулярності, витікала з його очей, вух та з-під нігтів. На повітрі вона миттєво застигала, перетворюючись на гострі, як бритва, кристали, що впивалися в шкіру при кожному конвульсивному русі.

Кожен вдих нагадував спробу проковтнути розпечену металеву тирсу. Його мозок бачив світ як набір ламаних ліній та енергетичних розломів. «Реквієм» випалив звичний зір, замінивши його сирим сприйняттям Пустоти. Він намагався поворухнути рукою, але пальці не слухалися; замість команд мозку він відчував лише статичний шум, ніби його нерви замінили на оголені високовольтні дроти. Кожна клітина його тіла горіла, переписуючи свій генетичний код під диктовку Прадавніх.

— Кайдене! Дивись на мене! Не смій, чуєш, не смій заплющувати очі! — голос Ліане де Валуа долинав до нього ніби крізь багатошарову товщу крижаної води.

Вона схилилася над ним, важко і хрипко дихаючи. Її обличчя, зазвичай горде, загартоване аристократичним вихованням та суворими муштрами Корга, зараз було блідим, майже прозорим. Плями порохового гару та густе чорне мастило від ворожих екзоскелетів розмазалися по її щоках, змішуючись із холодним потом. Очі дівчини горіли напівбожевільним відчаєм. Вона вперше бачила, як сила, що мала їх врятувати, повільно випалює життя з їхнього лідера.

Вона гарячково намагалася розірвати зашкарублий від крові та бруду комір його куртки, щоб дати бодай якийсь доступ повітрю до його здавленого горла. Але її пальці, які зазвичай впевнено тримали важкий ефес меча навіть у найкривавішій сутичці, зараз тремтіли так сильно, що вона не могла впоратися з простим магнітним замком.

Під шкірою Кайдена Ліане з жахом бачила пульсацію страшних, попелясто-сірих вен. Це була ознака «синаптичного вигорання». Його організм намагався відторгнути чужорідну енергію, але «Реквієм» уже запустив незворотний процес. Канали Сингулярності в його тілі розширювалися, буквально розсуваючи кістки та переписуючи нервові закінчення.

— Громе! Допоможи мені! — закричала вона, але велетень сам ледь тримався на ногах.

Ліане притиснула долоні до грудей Кайдена, намагаючись передати йому хоча б краплю своєї стабільної енергії, але її відкинуло електричним розрядом такої сили, що кінчики пальців миттєво почорніли. Кайден більше не належав до людського виду, він перетворювався на частину енергосистеми Еріди, і будь-яке втручання ззовні сприймалося системою як ворожа атака.

Поки Ліане боролася за кожну секунду життя Кайдена, Міра завмерла біля центрального термінала Ядра. Її стан був не менш жахливим, хоча вона не пролила ні краплі срібної крові. Її очі хаотично рухалися під повіками, відбиваючи нескінченні каскади золотих та блакитних символів, що миготіли в повітрі навколо неї.

Це не було те, чому їх навчав Корг. Полковник Варт послав їх сюди, розраховуючи на їхню витривалість, а Корг загартував їх як звірів, здатних виживати без Сингулярності, використовуючи лише важелі, імпульси та холодну силу м’язів. Але жоден з їхніх вчителів не міг підготувати Міру до того, що сталося зараз. Те, що відчувала дівчина, нагадувало витончені тортури: зміст велетенської бібліотеки Прадавніх вливали їй безпосередньо в мозок через розпечену нейронну лійку.

— Міро! Що ти робиш?! Допоможи йому! — у розпачі крикнула Ліане, обертаючись.

Міра не відповіла. Її пальці вчепилися в краї обсидіанового термінала так міцно, що нігті почали кровоточити, залишаючи червоні сліди на стародавньому камені. Коли вона зламала шлюзи безпеки під час бою з «Церберами», її відкритий нейро-порт став ідеальним приймачем для прямого потоку даних від Ядра астероїда.

— Я не... я не «знаю» це, Ліане! — голос Міри тремтів, зриваючись на крик від ментального болю. — Я не вивчала цього! Коли Ядро активувалося, воно сприйняло мій розум як порожній диск пам'яті! Воно вивалює в мене сирі дані! Я чую, як машина кричить... «Протокол Органічного Підживлення»... Сектор 4... Гравітаційна лінза активована... Тиск у системі охолодження критичний!

Дівчина схопилася за голову, наче та могла розколотися під тиском чужих знань.

— Я бачу технічні ярлики над кожним предметом у цій залі! Все навколо підсвічено кодом! Там... у стіні... система маркує нішу як «Сектор Біо-стабілізації». Це медична база Прадавніх, Ліане! Я просто декодую те, що бачу перед очима! Тягни його туди, швидко! Якщо я не введу код стабілізації протягом хвилини, його серце просто розірветься від енергетичного тиску!

Міра почала вводити символи на терміналі з такою швидкістю, що її руки перетворилися на розмиту пляму. Кожен символ відгукувався в її голові спалахом болю, але вона не зупинялася. Вона бачила структуру астероїда як на долоні: мільярди сенсорів, тисячі закритих шлюзів і глибоке, пульсуюче серце Еріди, яке вимагало жертви.