Розділ 23

Розділ 23

Сектор-9 зустрів їх не просто пригнічувальним гулом демпферів, а запахом, від якого шлунок стискався в тугий вузол: сумішшю старого мастила, іржі та розігрітого заліза. Повітря тут здавалося настільки щільним від металевого пилу, що кожен вдих дряпав горло, нагадуючи про те, що тут, у низу станції «Зеніт», милосердя випарувалося разом із залишками Сингулярності.

Майстер Корг стояв перед ними, схожий на демона з іржавого пекла. Його біонічний протез немов хижо підморгував червоним індикатором у напівтемряві, видаючи тихий електричний тріск. Біля його ніг стояв масивний ящик, оббитий потертою шкірою, від якого віяло холодом справжньої, мертвої сталі.

— Ви звикли покладатися на спалахи енергії, — голос Корга прозвучав як удар молота по ковадлу, розкочуючись луною під низьким склепінням. — Звикли, що Сингулярність робить ваші тіла швидкими, а ваші рухи божественними. Але в умовах справжнього виживання, де техніка відмовляє, а енергія зникає, перемагає не той, хто яскравіше світиться. Перемагає той, чия рука не здригнеться, коли метал зустрінеться з кісткою.

Він відчинив кришку. Усередині не було витончених енергетичних клинків, до яких вони звикли в руках гвардійців Капітолію. Там лежало «чорне залізо». Груба, первісна зброя, викувана з надщільного метеоритного сплаву. Вона була матовою, позбавленою прикрас і настільки важкою, що навіть дивитися на неї було фізично боляче.

— Ви ніколи не тримали справжньої сталі, — Корг витягнув довгий, прямий клинок. — Сьогодні ви дізнаєтеся, що таке справжня вага.

Корг штовхнув ногою в бік Грома величезний ростовий щит. Метал із гуркотом врізався в підлогу, і вібрація пройшла крізь підошви чобіт велетня прямо в хребет.

— Піднімай, Громе. Твоя Сингулярність «Титан» більше не тримає небо. Тепер його триматимуть твої м’язи, — процідив Корг.

Гром нахилився, обхопивши товсте руків’я. Його обличчя миттєво змокріло від поту, а вени на шиї здулися, наче готові луснути. Щит важив понад вісімдесят кілограмів. Без енергетичної підтримки кожен сантиметр підйому відгукувався стогоном у суглобах. Гром відчував, як дрібні капіляри в його очах лопаються від напруги, фарбуючи білки в червоне.

— Крок! — командував Корг, завдаючи удару тренувальним ломом по верхньому краю щита.

Удар віддався в лікті Грома вибухом білого болю. Це не був магічний захист, це було зіткнення маси з масою. Гром відчував, як синіють його пальці, як німіє плече під тиском сталевої брили. Щоразу, коли щит опускався хоча б на міліметр, Корг бив знову, цілячись у відкрите коліно. Гром задихався, його легені пашіли вогнем, а підлога під ногами здавалася слизькою від власного поту.

До кінця п'ятого дня Гром уже не відчував рук, вони перетворилися на два обрубки болю. Але він навчився вростатися в палубу, перетворюючи свою постать на частину конструкції станції. Його страждання викували кам'яну впертість: він зрозумів, що захист, це не просто екран, це позиція, яку неможливо зрушити, поки ти живий.

Для Ліане ці дні стали спуском у найнижчі кола пекла. Їй дістався прямий дворучний меч. Важкий, незграбний, позбавлений будь-якого балансу. Кожна спроба замаху виривала її плече з суглоба, змушуючи тіло здригатися від спазмів.

— Твоя елітна школа вчила тебе лише красивим позам, де Валуа, — Корг кружляв навколо неї, тримаючи в руках довгий ланцюг із вантажем на кінці. — Але подивися на свої руки. Вони тремтять. Твій аристократичний дух не підніме цей шматок брухту.

Ланцюг свиснув у повітрі, обвиваючи лезо і з силою вириваючи його з рук Ліане. Дівчина впала на коліна, її випещені долоні були стерті в криваве м'ясо об грубе руків'я. Вона жадібно ковтала повітря, відчуваючи, як сльози приниження та безпорадності закипають у очах.

— Вставай! — ричав Корг, нависаючи над нею. — Сталь не знає твого прізвища!

Ліане піднялася, хитаючись. Біль нікуди не зник, але всередині неї щось остаточно зламалося. Та сама перегородка, що відділяла її від «черні». Вона перестала боротися з вагою меча. Вона дозволила йому падати, лише в останню мить спрямовуючи його рух. Її техніка стала рваною, позбавленою грації, але в ній з’явилася небезпечна, лаконічна жорстокість. Вона більше не намагалася бути красивою; вона вчилася вбивати, навіть якщо кожен удар коштував їй свідомості від болю.

Міра отримала два коротких кинджали. Вони здавалися невеликими, але були викувані з того ж надщільного сплаву, що робило їх неймовірно важкими для її тендітної статури. Для дівчини, чий стиль, Техніка Ефемерного Руху, базувався на швидкості, ці «кігті» стали гирями на крилах.

— Ти швидка, Міро, — Корг безжально жбурляв у неї шматки бетону та іржавого металу. — Але твій удар без Сингулярності, це лоскотання. Ти повинна вкладати інерцію всього тіла, кожен свій грам, у цей міліметр сталі!

Міра намагалася зробити перекат, але вага кинджалів потягнула її вбік, і вона з розгону врізалася плечем у гостру грань сталевого контейнера. Біль засліпив її, вибиваючи дух. Вона чула, як хрумтять її власні ребра під натиском інерції. Кожен наступний рух був катуванням. М'язи горіли від кислоти, а пальці звело судомою так сильно, що вона не могла розтиснути кулаки.

Вона плакала — беззвучно, ковтаючи солону суміш поту й крові. Але в цій судомі вона знайшла новий центр рівноваги. Міра почала використовувати вагу ножів як противагу, перетворюючи своє тіло на смертоносну дзиґу. Тепер вона не просто стрибала, вона врізалася в повітря, використовуючи масу зброї, щоб надати своїм рухам нищівної сили.

Кайден тримав у руках розкладний спис. Без енергії «Ока Бурі» це був просто довгий, холодний шест із чорного заліза, що відтягував руки до самої підлоги. Кожен рух древком відгукувався різким болем у попереку.

— Ти дивишся на мене, як на ката, Раксе, — Корг наносив удари своїм важким протезом по спису, змушуючи руки Кайдена німіти до самих ліктів. — Але твій справжній кат, це твоя слабкість. «Шепіт» не відіб'є мій удар. Ця залізяка, твоя єдина надія.