Розділ 10

Розділ 10

Сектор «Тінь» отримав свою назву не через відсутність освітлення, а через свою правову примарність. Це був величезний технічний ярус у нижній півсфері станції «Зеніт», заповнений мереживом закинутих паливних магістралей, величезними вентиляційними шахтами та старими тренувальними майданчиками, які офіційно вважалися виведеними з експлуатації. Тут повітря пахло озоном, машинним мастилом і тим специфічним металевим пилом, який накопичується десятиліттями в місцях, де рідко ступає нога прибирального дрона. Тут не було всюдисущих камер спостереження, а єдиним законом був наказ офіцера, який наглядав за цією зоною. Або повна відсутність такого офіцера.

Четвірка «Терра-Зеро» пробиралася крізь лабіринт іржавих труб, що вилися вздовж стін, наче кишки гігантського сталевого левіафана. Міра йшла попереду, її пальці безперервно порхали над голографічним екраном наручного термінала, зчитуючи дані з локальної мережі сектора.

— Я зламала графік патрулювання серводронів у цьому квадраті, — прошепотіла вона, не озираючись. — У нас є приблизно дев'яносто хвилин до наступного обходу. Але є нюанс... Гравітація в четвертому блоці налаштована на режим «Дрейф». Це означає, що система стабілізації несправна, і кожні дві хвилини вектор тяжіння змінюється на 30–40 градусів. Будьте готові до того, що підлога раптово стане стіною, а стеля прірвою.

— Терпіти не можу літати, — пробурчав Гром, перевіряючи кріплення своїх важких магнітних напульсників. — Моя сила любить тверду землю під ногами. Коли я не відчуваю опори, я стаю... непередбачуваним.

— Землі там не буде, Громе, — Кайден зупинився перед масивним герметичним люком, на якому тьмяно світилася цифра «4», наполовину затерта часом. — Там буде метал, хаос і Трістан, який прагне нашої крові.

Ліане стояла трохи осторонь від групи, прихилившись до холодної стіни. Її дихання було рівним, майже занадто спокійним, але Кайден бачив, як навколо її чобіт на металевій підлозі утворюється тонка, крихка кірка льоду. Вона була напружена, як зведена пружина, готова вистрілити в будь-яку мить. Її погляд був прикутий до люка, за яким чекало її минуле, яке вона так відчайдушно намагалася залишити на Капітолії.

— Слухайте сюди, — Кайден обернувся до групи, намагаючись втихомирити власний пульс. — Трістан чекає, що ми будемо битися як одинаки. Він бачить у нас натовп дикунів, які випадково вижили. Але вчора в капсулах ми з Ліане відчули дещо... Ми можемо бути більше, ніж сумою частин. Міро, ти — наші очі та вуха. Громе, ти — наш основний щит. Трістан вдарить світлом, це його головний козир. Твоє завдання — прийняти перший залп на себе, дати нам час. Ліане, ми з тобою заходимо з флангів. Ми не вступаємо в резонанс одразу, бережемо сили до фіналу. Зрозуміло?

— Зрозуміло, фермере, — кивнув Гром, і його кулаки зіткнулися з металевим дзвоном.

Люк із важким шипінням відчинився, випускаючи хмару пари.

Зал №4 був величезним кубом, заповненим плаваючими металевими платформами, які трималися в повітрі за допомогою слабких магнітних подушок. У центрі, на найбільшій платформі, що повільно оберталася навколо своєї осі, стояв Трістан Арно. Його золота форма сяяла навіть у напівтемряві технічного ярусу. Поруч із ним були троє курсантів із групи «Аврора»: руда дівчина, чия Сингулярність дозволяла їй маніпулювати тінями; високий хлопець із дзеркальними протезами рук, здатними вистрілювати мономолекулярними тросами; і кремезний курсант, навколо якого повітря тремтіло від неймовірної температури — пірокінетик.

— Ви запізнилися на три хвилини, — голос Трістана відлунював від стін, посилений акустикою порожнього залу. — Я вже почав думати, що фермер вирішив повернутися до своїх грядок і змиритися зі статусом обслуги.

— Ми просто обирали тобі вінок, Трістане, — кинула Міра, спритно застрибуючи на найближчу левітуючу балку, яка погойдувалася під її вагою. — Кажуть, білі лілії гарно пасують до золотого кольору.

— Досить розмов! — Трістан здійняв праву руку, і в його долоні миттєво спалахнула куля засліплюючого білого світла, яскравість якої змусила Кайдена на мить заплющити очі. — Покажіть мені силу вашої «Бронзи», або впадіть на коліна прямо зараз!

Бій почався миттєво. Руда дівчина з групи Трістана буквально розчинилася в тінях між платформами, стаючи невидимою для неозброєного ока. Хлопець із протезами зробив різкий рух, і два сталеві троси з шипінням полетіли в бік Грома, намагаючись обплести його ноги.

— Почалося! — крикнув Кайден, відчуваючи, як Шепіт у голові перетворюється на бойовий рев.

В ту ж мить підлога під ними здригнулася. Система «Дрейф» спрацювала. Гравітація різко змістилася вправо на сорок градусів. Платформи хитнулися, збиваючи приціл усім учасникам дуелі. Гром, який важив майже двісті кілограмів чистої маси, ледь встиг активувати свої магнітні напульсники і вхопитися за сталеву опору.

— Міро, де тінь?! — Кайден ледь встиг пригнутися, коли промінь світла від Трістана пройшов за кілька сантиметрів над його головою, обпаливши волосся.

— Вона на дванадцятій годині, за другою колоною! — відгукнулася дівчина.

Вона не просто спостерігала. Її пальці на терміналі творили дива. Вона перевантажила систему освітлення сектора, змусивши дрони-лампи почати хаотично миготіти в стробоскопічному режимі. Це зробило рухи рудої курсантки рваними та видимими.

Трістан злетів у повітря. Його Сингулярність дозволяла йому використовувати імпульси світла як реактивні двигуни під стопами. Він був швидким, неймовірно швидким, наче сонячний зайчик, що метається по кімнаті. Його атаки сипалися зверху: тонкі, як голки, промені, що пропалювали метал платформ.

— Громе, дай мені щит! — скомандував Кайден.

Велетень випустив опору і, скориставшись зміщеною гравітацією, відштовхнувся від стіни як живий снаряд. Його шкіра вмить набула відтінку сирої сталі. Сингулярність Грома дозволяла йому ущільнювати власну молекулярну структуру. Він закрив Кайдена собою, приймаючи на груди залп світлових снарядів Трістана. Метал на його плечах зашипів, але Гром навіть не здригнувся.