Розділ 9

Розділ 9

Коли автоматичні двері житлового модуля «Оріон» розсунулися, випускаючи четвірку «Терра-Зеро» у головний вузол станції, Кайден відчув себе так, наче він щойно вийшов на поверхню іншої планети. Після стерильної, майже гнітючої тиші їхніх кімнат, де кожен подих здавався занадто гучним, Академія «Зеніт» приголомшувала хаосом, світлом і титанічними масштабами.

Це було не просто військове приміщення, це був багатоярусний металевий вулик, вивернутий навиворіт. Над головами, у прозорих тунелях-ліфтах, що пронизували станцію наскрізь, переміщувалися сотні людей. Всюди лунав гул: віддалені голоси, механічне дзижчання серводронів-прибиральників, ритмічні удари стабілізаторів гравітації, які Кайден відчував підошвами своїх важких черевиків. Стіни тут не були просто переборками, вони здавалися живими, вкритими мерехтливими панелями даних та голографічними картами секторів, що змінювалися кожну секунду.

— Дивіться на їхню форму, — прошепотіла Міра, намагаючись не крутити головою занадто сильно, хоча її очі вже «сканували» кожен термінал, повз який вони проходили. — Білий і золото. Це не «Бронза», як у нас. Вони виглядають так, наче збираються на бал, а не на війну. Навіть тканина інша... вона наче відштовхує пил.

Кайден глянув на своє плече: темно-сіра тканина з тьмяною коричневою смужкою. Вони виглядали як ремонтна бригада, випадково закинута у вищий світ. Погляди інших курсантів, що проходили повз, були сумішшю цікавості та відкритої зневаги. На Окраїні Кайдена могли поважати за те, як він тримає ключ у руках; тут його оцінювали виключно за кольором нашивки. Для цих «чистих» вихованців системи вони були лише бракованим матеріалом, який Варт чомусь вирішив не утилізувати.

Вони прямували до центрального атріуму. Ліане йшла поруч із Кайденом, але трималася набагато рівніше, ніж вчора. Її підборіддя було підняте, погляд спрямований вперед, а обличчя знову стало маскою з білої порцеляни. Проте Кайден, завдяки їхньому вчорашньому резонансу, відчував, що під цією кригою все ще вирує тривога, змішана з відлунням його власного «Шепоту».

— Ти знаєш, куди йти? — запитав Кайден тихо, помітивши, як вона впевнено обирає шлях на роздоріжжях коридорів.

— Нас на Капітолії з п'яти років змушували зазубрювати схеми типових об’єктів Співдружності, — сухо відповіла вона, не повертаючи голови. — Мій батько казав, що аристократ має орієнтуватися на військовій станції навіть із заплющеними очима, якщо хоче вижити під час перевороту. Архітектура Академій стандартизована: центральний блок завжди з’єднаний з харчовим сектором та залами тактичного планування. Нас ведуть у загальну зону для першого офіційного сніданку. Будьте готові: на нас дивитимуться як на диких звірів, яких щойно випустили з клітки. І, Кайдене... не намагайся бути героєм. Тут це не цінується. Тут цінується лише результат і те, наскільки твій генний код відповідає стандартам Капітолію.

Атріум їдальні виявився гігантським прозорим куполом, за яким повільно оберталася блакитна планета Аркадія-4. Це видовище заворожувало: гігантська куля, оповита хмарами, виглядала настільки крихкою на тлі чорноти, що Кайден мимоволі затамував подих. Сотні столів левітували над підлогою на різних рівнях, створюючи химерний тривимірний візерунок. Але коли четвірка увійшла, шум сотень розмов почав затихати, перетворюючись на тривожний, липкий шепіт, що розповзався залою.

— Це вони? Ті самі «дикі» з Сектора А-1? — долинало з лівого боку. — Кажуть, там був фермер із срібними очима, який розірвав дрона голіруч... — Дивись на того здорованя. Він що, з Гіперіона? Справжній мутант. Цікаво, чи він взагалі вміє розмовляти, чи тільки гарчить на перехожих.

Гром глухо рикнув, і курсанти за найближчим столом миттєво відсунулися, ледь не перекинувши свої контейнери з їжею. Велетень лише посміхнувся, оголивши зуби, але в його очах не було веселощів.

Шлях до синтезаторів їм перегородила невелика група. Попереду стояв хлопець, чия форма здавалася витканою з самого світла. Його золоті нашивки на плечах сліпили очі під лампами спектру «денне світло». У нього було бездоганно вкладене біляве волосся і погляд людини, яка звикла, що світ обертається навколо неї за першим клацанням пальців.

Він не дивився на Кайдена чи Грома. Його погляд був прикутий виключно до Ліане.

— Ліане де Валуа? — у його голосі змішалися здивування та злісна іронія. — На Капітолії ходили чутки, що тебе відправили в «закритий пансіон» через твої... температурні аномалії. Батько казав, що твоя гілка роду згасає. Але я не думав, що сім’я де Валуа настільки знеславилася, що віддала свою доньку в проект «Терра». Та ще й у компанію до цих соціальних відходів. Твій батько, мабуть, перевернувся б у своєму кріслі радника, якби побачив тебе в цьому сірому лахмітті.

Ліане завмерла. Повітря навколо неї миттєво стало прохолодним, а на краях столу, повз який вони проходили, почав осідати тонкий шар інею. Кайден відчув, як її серце забилося швидше. Це був не страх, а лють, яку вона намагалася приборкати роками етикету.

— Трістан Арно? — її голос був крижаним, наче кожен склад був висічений з льоду. — Твій батько-адмірал все ж таки вибив тобі місце в «Золотому» загоні? Сподіваюся, твій дар світла навчив тебе не тільки сяяти на прийомах, а й розуміти, коли варто тримати язик за зубами. Тут не Капітолій, Трістане. Тут твої медалі не захистять тебе від вакууму.

Трістан усміхнувся. Ця посмішка нагадувала лезо бритви. Він нарешті перевів погляд на Кайдена, повільно оглядаючи його з голови до ніг.

— А ти, мабуть, той самий «фермер-чудотворець»? — Трістан зробив крок ближче, порушуючи особистий простір Кайдена так зухвало, що Гром напружився, готовий до удару. — Дивно. Я думав, Сингулярність обирає гідних. А вона обрала того, хто звик копирсатися в пилу під чужим сонцем. Тобі пощастило, що вчора вас тестували під наглядом Варта. Але тут, у загальному секторі, правила встановлюємо ми. Це ще не кінець, Раксе. Тут немає твого іржавого сепаратора, щоб за ним сховатися. Ти лише ціль.