Розділ 7

Розділ 7

Важкі герметичні двері Сектора А-1 зімкнулися за їхніми спинами з м'яким, але невблаганним шипінням, відсікаючи запах горілого озону, розплавленого пластику та понівеченого металу бойових дронів. На мить у коридорі запала тиша. Така глибока й стерильна, що Кайден почув власне серцебиття. Воно калатало в скронях важким молотом, відбиваючи ритм щойно пережитої битви. Адреналін, що досі тримав його м'язи в напрузі, почав повільно відступати, залишаючи по собі свинцеву втому та легке тремтіння в пальцях.

— Вітаємо у житловому блоці «Оріон», — пролунав спокійний, оксамитовий жіночий голос штучного інтелекту станції. — Рівень небезпеки: нульовий. Протокол адаптації курсантів активовано. Будь ласка, зберігайте спокій. Ваші життєві показники потребують стабілізації.

Кайден повільно опустив руки. Сріблясте сяйво, що ще мить тому люто струменіло по його венах, згасло, лишивши неприємне відчуття порожнечі, наче з нього викачали все повітря. Він подивився на свої долоні: шкіра все ще поколювала від надлишку статичної енергії Сингулярності. На Аркадії-7 «Шепіт» був ледь чутним зітханням вітру, але тут, у серці «Зеніту», він перетворився на ревіння шторму, яке він ледь навчився стримувати.

Він обернувся до своїх супутників. Гром, цей велетень із Гіперіона, чиє тіло здавалося витесаним із цільної скелі, важко сперся на переборку. Його грудна клітка ходила ходором, а розірвана роба шахтаря ледь трималася на масивних плечах, відкриваючи шкіру кольору вологого граніту, покриту свіжими подряпинами від уламків дронів. Поруч із ним Міра, попри перевтому, не могла вгамувати свою цікавість. Її бурштинові очі мерехтіли золотистими каскадами коду, коли вона намагалася зчитати дані з найближчого термінала, її пальці мимоволі перебирали повітря, наче невидимі клавіші.

Але погляд Кайдена мимоволі зупинився на Ліане.

Аристократка з Капітолію-1 стояла осторонь, намагаючись зберегти ту саму крижану виправку, з якою вона, ймовірно, виходила на прийоми до імператора. Але розірваний рукав її колись розкішної сукні та пасмо темного волосся, що прилипло до вологого чола, видавали її вразливість. Вона не дивилася на них. Її погляд був прикутий до гігантського панорамного вікна, що займало всю протилежну стіну холу.

Кайден мимоволі зробив крок вперед і затамував подих. За надміцним прозорим алюмінієм не було звичного рудого неба Аркадії чи жовтих туманів Гіперіона. Там була Безодня. Чорний оксамит космосу, прошитий незліченними голками далеких зірок, що не миготіли, а світили рівним, холодним світлом. Гігантська дуга планети-метрополії під ними виглядала як велична примарна чаша, наповнена блакитним неоном міст і золотими жилами транспортних магістралей. Станція «Зеніт» повільно оберталася, і світло далекої зорі грало на її титанових гранях, створюючи химерний танець тіней на стінах холу.

— Це не в’язниця... — прошепотіла Міра, підходячи до самого скла. — Це ціле місто, що пливе в порожнечі. Дивіться, там, на зовнішніх кільцях, видно стикувальні вузли для крейсерів. Ми справді в центрі Співдружності.

Перед ними розкинувся атріум блоку «Оріон». Дизайн був настільки досконалим, що здавався інопланетним. Сходи, що плавно вигиналися, наче нитки ДНК, вели до терас, де під прозорими куполами зеленіли справжні дерева. Справжні! Навіть на Аркадії рослини були сірими й колючими, а тут вони випромінювали соковитий смарагдовий колір під м'яким спектром штучного сонця. Повітря було насичене вологою та ледь помітним ароматом квітучого жасмину, що дивно контрастувало з металевим присмаком, який все ще стояв у Кайдена в горлі.

— Не обманюйте себе, — голос Ліане прорізав тишу, як лезо льоду. Вона нарешті відірвала погляд від зірок. — Золота клітка залишається кліткою, навіть якщо в ній вирощують сади для нашої розради. Варт просто хоче, щоб ми були в гарній формі перед тим, як він знову почне нас ламати. Для них ми лише зразки з високим ККД Сингулярності.

Вона перевела погляд на Кайдена. У м’якому, розсіяному світлі атріуму її обличчя здавалося висіченим із найтоншої порцеляни. Він вперше помітив, яка вона насправді бліда.

— Ти врятував мене там, — сказала вона так тихо, що Гром і Міра, зайняті суперечкою про систему вентиляції, не почули. — Коли той дрон-перехоплювач затиснув мене в сліпій зоні. Чому? Ти ж зневажаєш мене. Для тебе я… лише «випещена принцеса», яка не варта навіть погляду. Твій Шепіт... він змусив тебе це зробити?

Кайден відчув, як до обличчя підступає жар, зовсім не пов’язаний із Сингулярністю. Він мимоволі зачепив рукою брудну смугу на щоці, розмазуючи її ще більше.

— На фермі нас вчать простої речі: якщо бачиш, що хтось потрапив у біду, протягни руку. Не важливо, чи це стара техніка, чи людина. А щодо зневаги... — він на мить завагався, зустрівши її гострий, смарагдовий погляд. — Я просто не звик залишати своїх. Навіть якщо ці «свої» дивляться на мене як на космічне сміття. Нам усім зараз страшно, Ліане. Навіть тобі.

Ліане стиснула губи, її очі на мить блиснули гнівом, але він швидко згас, поступившись місцем виснаженню. Її пальці мимоволі торкнулися шпильки з місячного каменю, що дивом вціліла в її зачісці. Вона хотіла щось відповісти — щось холодне, горде, щось, що знову звело б стіну між ними. Але в цей момент станція ледь помітно здригнулася, і вона, виснажена боєм, похитнулася.

Кайден миттєво зреагував. Його рука перехопила її лікоть, підтримуючи. Контакт був коротким, але обидва відчули дивний розряд. Її шкіра була холодною, як іній на обшивці шатла, а його долоня випромінювала стійке тепло. Ліане завмерла, наче вражена блискавкою, дивлячись на його руку на своєму рукаві.

— Пусти, — прошепотіла вона, але в її голосі не було звичайної люті, лише дивна розгубленість.

— Обережно, — просто відповів він, забираючи руку. — Ми всі ледь тримаємося на ногах. Не час грати в гордість.

До них підплив невеликий кулястий дрон-помічник, обшитий матовим пластиком. Він випромінював заспокійливе блакитне світло.