Розділ 3

Розділ 3

Центральний вузол зв’язку Співдружності на планеті Нова Тірренія нагадував гігантське механічне серце, що пульсувало неоновим світлом крізь загартоване скло хмарочосів. Тут, серед стерильних білих залів та нескінченних серверних стійок, панував абсолютний порядок. Але в самому центрі цього порядку, у допитовій камері блоку «Сігма», панував хаос на ім’я Міра.

Їй було лише вісімнадцять років, але в секретних архівах Служби Безпеки вона значилася під кодом «Ехо». Міра сиділа на левітаційному стільці, закинувши ноги на стіл із матового металу. Її зовнішність була зухвалим викликом усій системі Співдружності. Коротко підстрижене волосся кольору «електричний ультрамарин» було виголене на скронях, де виднілися порти прямого нейронного підключення. Її очі мали дивний бурштиновий відтінок, а коли вона зосереджувалася, зіниці починали мерехтіти ледь помітним золотистим кодом.

На Мірі був об’ємний помаранчевий комбінезон техніка, який вона перешила під себе, додавши безліч прихованих кишень. Навіть зараз, перебуваючи під вартою, вона примудрялася виглядати так, ніби вона тут господарка, а не в’язень.

— Ти розумієш складність свого становища, Міро? — голос слідчого Інквізиції, що стояв у тіні, був подібний до скрипу іржавого шлюзу.

— Складність? — Міра пирхнула, розглядаючи свої нігті, пофарбовані кислотним лаком. — Складність — це ваш 512-бітний квантовий шифр, який я зламала, поки чекала, щоб заварилася кава. А це... це просто поганий дизайн інтер’єру.

Слідчий зробив крок на світло. На його грудях виблискувала біла зірка в залізному кулаці — герб Інквізиції флоту. На стіл перед дівчиною він поклав голографічний планшет із протоколом злочину.

— Ти зламала Центральний банк Співдружності. Вивела мільярди кредитів на рахунки благодійних фондів Окраїни, а потім... просто видалила всі транзакції. Навіщо? Ти не залишила собі жодного кредиту.

— Мені не потрібні гроші, — Міра нахилилася вперед, і її очі спалахнули золотом. — Я просто хотіла почути, як співає ваше ядро. Ви ж напхали його захисними протоколами, як стару бабусю ковдрами. Це було... неестетично.

Її Сингулярність (здатність, яку в проекті «Терра» класифікували як «Цифрову симфонію»), не була магією. Це була мутація зорової кори та нервових закінчень, яка дозволяла їй бачити електромагнітні потоки даних як фізичні об’єкти. Для Міри код не був набором символів на екрані; це були нескінченні золотисті нитки світла, які вона могла переплітати пальцями, змінюючи реальність на інформаційному рівні.

— Твоя розвага коштувала системі тритижневого колапсу, — холодно промовив офіцер. — Ти — вірус у плоті, Міро. І ми вирішили, що такий вірус занадто цінний, щоб його просто видалити.

Міра раптом відчула, як стіни камери почали «німіти». Інквізитор активував широкосмуговий глушник сигналів. Для дівчини це було так, наче їй на голову надягли мішок. Світ потоків даних, який вона звикла відчувати щомиті, зник, залишивши її в порожній, холодній кімнаті.

— Гей! Це нечесно! — вигукнула вона, і в її голосі вперше пролунав справжній страх вісімнадцятирічної дівчини, яку позбавили головного чуття.

— На «Зеніті» ти зможеш «чути» набагато більше, — офіцер вимкнув планшет. — Ти або підеш з нами в групу «Терра», або ми проведемо лоботомію і використаємо твій мозок як органічний процесор для серверної. Вибирай.

Міра проковтнула клубок у горлі. Вибору насправді не було.

Через годину її вже вели під конвоєм до штурмового шатла класу «Вирок». На зап’ястях дівчини були важкі електромагнітні кайдани, що блокували будь-які спроби взаємодії з технікою.

Коли двері вантажного відсіку відчинилися, Міра побачила, що вона не єдина «помилка природи» на цьому борту. В одній із герметичних камер сиділа дівчина, на вигляд лише на рік старша за неї. На відміну від Міри, вона була одягнена в розірвану, але колись дуже дорогу сукню, а її погляд був холодний, смарагдовий і сповнений такої ненависті, що Міра мимоволі здригнулася.

Це була Ліане. Але Міра ще не знала її імені. Вона лише зауважила, що повітря навколо камери цієї дівчини здавалося густішим, наче під напругою.

Міру заштовхнули в сусідню камеру.

— Привіт, — прошепотіла Міра, намагаючись повернути собі звичну зухвалість, коли двері її клітки зачинилися. — Схоже, ми з тобою в одному човні. Точніше, в одній консервній бляшанці.

Ліане навіть не повернула голови. Вона сиділа з ідеально рівною спиною, дивлячись крізь стіну шатла.

Шатл здригнувся, готуючись до стрибка. Міра притислася до холодного металу стіни. Вона не знала, що далі буде зупинка на Гіперіоні-4 за величезним шахтарем , а потім на Аркадії-7.

Вона заплющила очі, намагаючись уявити, як виглядає станція «Зеніт» у цифровому просторі. Якщо її Сингулярність спрацює там, вона обов’язково знайде спосіб перетворити цю в’язницю на свій власний ігровий майданчик.

Але зараз, у темряві шатла, вона була лише наляканою дівчиною, яка вперше в житті залишилася наодинці з тишею у своїй голові.