Глава 25. Срібна маска

Ліс завмер.
Навіть вітер перестав хитати крони дерев.
Усі погляди були прикуті до вершника.
Він повільно опустив маску.
Його обличчя було молодим.
Надто молодим для людини, яка, за словами Техьона, мала загинути триста років тому.
Темне волосся спадало на плечі.
Холодні сірі очі дивилися просто на Володаря куміхо.
На його обличчі не було ні радості, ні ненависті.
Лише глибока втома.
— Каель... — тихо промовив Техьон.
Вершник ледь усміхнувся.
— Давно не бачилися... мій Володарю.
Міранда переводила погляд з одного на іншого.
— Ви знаєте один одного?
Каель не відповів.
Він не відводив очей від Техьона.
— Ти майже не змінився.
А ось світ...
Дуже змінився.
Техьон зробив крок уперед.
— Я був на твоєму похороні.
Я власноруч поклав твоє тіло до Священного Вогню.
— Був.
Каель тихо засміявся.
— Але, як бачиш...
Смерть не завжди ставить крапку.
Мисливці позаду нього мовчали.
Здавалося, вони навіть боялися свого ватажка.
Техьон уважно придивився до нього.
Щось було не так.
Колись очі Каеля були теплими.
Тепер у них не залишилося майже нічого.
Наче частина його душі давно зникла.
— Чому ти прийшов? — запитав Техьон.
— Я не прийшов воювати з тобою.
Я прийшов за тим, що приховав цей ліс.
Старий куміхо зробив крок уперед.
— Тут немає нічого, що належить Ордену.
Каель подивився на нього.
— Помиляєшся.
Є.
Він повільно підняв руку.
На його долоні лежав старий срібний медальйон.
Міранда завмерла.
На ньому був той самий знак, який вона бачила у своїх видіннях.
Сонце.
І півмісяць.
Разом.
— Звідки він у тебе?.. — прошепотіла вона.
Каель уперше подивився на неї.
Його погляд став м'якшим.
— Ти дуже схожа на неї...
У серці Міранди щось здригнулося.
— На кого?
Каель не відповів.
Техьон різко став між ними.
— Не дивись на неї.
— Досі захищаєш...
Навіть через стільки років.
— Не втягай її в минуле.
Каель гірко всміхнувся.
— Минуле вже втягнуло її.
Інакше вона б ніколи не знайшла дороги до Лісу Дев'яти Місяців.
Селін уважно спостерігала за ними.
Нарешті вона промовила:
— Каелю...
Ти знаєш більше, ніж повинен.
Хто відкрив тобі правду?
Каель повільно перевів погляд на богиню.
— Правда сама мене знайшла.
Коли я помер.
Ці слова змусили всіх завмерти.
— Що це означає? — запитала Міранда.
— Колись дізнаєшся.
Якщо переживеш цю ніч.
Раптом земля затремтіла.
Із-за дерев почали виходити мисливці.
Їх були десятки.
Потім — сотні.
Срібні обладунки виблискували між стовбурами дерев.
У кожного на грудях сяяв знак півмісяця.
Вони мовчки оточували галявину.
Техьон повільно вихопив меч.
За його спиною одна за одною з'явилися дев'ять темних хвостів.
Вони розкрилися широким віялом.
Куміхо навколо теж приготувалися до бою.
Міранда вперше побачила їх усіх у справжньому вигляді.
Не чудовиськ.
Не демонів.
А народ, який боровся за свій дім.
Каель опустив голову.
— Я не хотів, щоб усе закінчилося саме так.
Техьон міцніше стиснув руків'я меча.
— Тоді зупини своїх людей.
— Уже не можу.
— Чому?
Каель повільно заплющив очі.
— Бо сьогодні ними командую вже не я...
У цей самий момент з темного лісу долинув новий звук.
Повільні кроки.
Важкі.
Спокійні.
І навіть Каель здригнувся.
Він тихо прошепотів:
— Запізно...
Він прийшов.
Із темряви почала виходити постать у довгому чорному плащі.
Обличчя приховував капюшон.
Але від самої його присутності повітря стало крижаним.
Селін зблідла.
— Ні...
Його ще не повинно було бути тут...