Глава 20. Серце Першої Зорі

Ворота храму зачинилися.
Глухий кам'яний гуркіт прокотився під склепінням, ніби сам світ відрізав їм шлях назад.
У храмі запанувала дивна тиша.
Навіть Дерево Першої Зорі перестало шелестіти.
Міранда стояла нерухомо.
У голові все ще лунав голос Володаря:
«Цього разу... я не дозволю історії повторитися.»
Вона заплющила очі.
Чому ці слова боліли так, ніби вона вже колись їх чула?
Техьон мовчки підійшов до неї.
— Ти тремтиш.
— Я не боюся.
Він ледь усміхнувся.
— Боїшся.
Вона підняла на нього очі.
— Я боюся не смерті...
Я боюся, що правда змусить нас втратити одне одного.
Техьон мовчав лише мить.
Потім обережно взяв її руки у свої.
— Подивись на мене.
Вона підняла погляд.
— Що б ми не побачили далі...
Не сумнівайся в одному.
Я не дозволю минулому вирішувати наше майбутнє.
Богиня Селін стояла біля Книги Початку.
Її обличчя було незвично серйозним.
— Ви вже знаєте достатньо, щоб зрозуміти одне.
Пророцтво не говорить, хто має перемогти.
Воно говорить...
Хто має зробити вибір.
— Який вибір? — запитала Міранда.
Селін провела рукою по стародавній книзі.
Сторінки самі почали перегортатися.
Зупинилися на одному малюнку.
На ньому були зображені два серця.
Одне світилося золотом.
Друге було темним, мов ніч.
Посередині між ними палала срібна перлина.
— Це...
Серце Першої Зорі.
Не камінь.
Не зброя.
Не магія.
Це союз двох душ.
— Колись, — продовжила богиня, — люди вірили, що світ урятує сила.
Куміхо вірили, що його врятує могутність.
Але вони всі помилялися.
Світ завжди тримався лише на довірі.
Між тими, хто був різним.
Раптом Дерево Першої Зорі почало світитися.
Його коріння повільно розійшлося.
Під ним відкрилися стародавні сходи.
Вони йшли глибоко під землю.
Звідти долинав тихий спів.
Наче хтось співав колискову.
Селін прошепотіла:
— Нарешті...
Воно прокинулося.
— Що там унизу? — тихо запитала Міранда.
— Те, що не повинно було побачити жодне людське око.
Першоджерело.
Місце, де народилися Світло і Темрява.
Техьон раптом різко зупинився.
Він дивився на одну зі стін храму.
На камені повільно проступав новий напис.
Його раніше не було.
«До Серця Першої Зорі увійдуть лише двоє. Повернуться... не всі.»
У храмі стало холодно.
Міранда відчула, як серце стислося.
— Це попередження?
Селін не відповіла.
Її мовчання було страшнішим за будь-які слова.
Вони почали спускатися.
Сходи були вузькими.
Стіни світилися срібними прожилками.
Чим нижче вони йшли, тим тихішим ставав світ.
Нарешті вони вийшли до величезної печери.
Посеред неї зависла кришталева сфера.
Всередині неї оберталися два потоки.
Золотий.
І чорний.
Вони не боролися.
Вони кружляли навколо одне одного, мов у вічному танці.
Міранда не могла відвести погляду.
— Вони...
Такі красиві...
— Так виглядала рівновага, — тихо сказав Техьон.
— До війни.
Раптом золотий потік потягнувся до Міранди.
Чорний — до Техьона.
Світло огорнуло її руки.
Темрява — його долоні.
І раптом вони одночасно почули один голос.
«Чому ви знову прийшли?»
Від цього голосу здригнулася сама печера.
Він був не чоловічим.
І не жіночим.
Він був старшим за час.
Міранда зробила крок уперед.
— Ми хочемо врятувати світ.
Настала тиша.
Потім голос відповів:
«Світ хочуть урятувати всі. Але скажіть... чи готові ви пробачити тих, хто прирік вас на страждання?»
Міранда опустила очі.
Техьон стиснув кулаки.
Це питання виявилося набагато важчим, ніж будь-яка битва.
І перш ніж вони встигли відповісти, печера почала змінюватися.
Перед ними знову відкривалися двері... цього разу — до спогадів тих, хто колись розпалив Першу війну.