Глава 14. Володар Забороненого Місяця

Усі завмерли.

Чорний туман повільно здіймався над Забороненими Горами.

Він поглинав вершини, ліси й навіть місячне світло.

Здавалося, сама ніч стала живою.

Міранда відчула, як її серце пропустило удар.

Вона ніколи не бачила такої темряви.

Це була не відсутність світла.

Це було щось значно старіше.

Богиня Селін дивилася на далекі гори, не кліпаючи.

В її очах вперше з'явився страх.

— Він прокинувся раніше, ніж мав...

Техьон міцніше стиснув руків'я свого меча.

— Хто він?

Селін мовчала.

Наче навіть саме ім'я було небезпечним.

— До народження людських королівств...

До появи Роду Світла...

І навіть до перших куміхо...

Існувала лише одна сила.

Сила Місяця.

Але вона розділилася.

З неї народилося Світло.

І народилася Темрява.

Над горами пролунав сміх.

Повільний.

Холодний.

Від нього листя почорніло просто на очах.

Озеро Місяця затягнуло темним льодом.

Навіть вітер перестав рухатися.

— Селін...

Минуло так багато часу...

Я вже почав думати, що ти забула мене.

Із чорного туману повільно вийшла висока постать.

На ньому був довгий чорний плащ, який ніби складався із самої ночі.

Його волосся було сріблясто-чорним.

Очі...

Золоті.

Але без тепла.

Наче два холодні сонця.

За його спиною не було хвостів.

Не було крил.

Лише нескінченна темрява.

Міранда не могла відвести погляду.

Вона відчувала...

Що саме від нього походить усе зло, про яке розповідали легенди.

— Хто ти? — прошепотіла вона.

Чоловік усміхнувся.

— Колись мене називали по-різному.

Для людей я був Богом.

Для духів — Володарем Ночі.

Для куміхо...

Першим Королем.

Техьон різко зблід.

— Це неможливо...

Ти загинув.

— Ні.

Мене лише замкнули.

Володар повільно перевів погляд на Міранду.

— І ось тепер...

Остання донька Світла сама зламала печатку.

Міранда зробила крок назад.

— Я?

— Саме ти.

Коли ти обійняла того, кого мала ненавидіти...

Стародавня брама відкрилася.

Разом із нею...

І моя в'язниця.

Техьон став перед Мірандою.

— Не слухай його.

Він завжди говорить лише половину правди.

Незнайомець усміхнувся ще ширше.

— Як завжди...

Моє найкраще творіння вперте.

— Найкраще... творіння?

Міранда здивовано подивилася на Техьона.

Той мовчав.

Його руки тремтіли.

Володар підняв долоню.

У повітрі з'явилися сотні срібних уламків.

Вони показували далеке минуле.

Юний Техьон стояв серед інших маленьких куміхо.

Перед ними був той самий чоловік.

Він навчав їх.

Захищав.

Дарував силу.

— Ні... — прошепотів Техьон.

— Не показуй цього.

— Чому?

Хіба вона не повинна знати...

Хто створив дев'ятьохвостих?

Міранда відчула, як земля вислизає з-під ніг.

— Створив?..

Селін зробила крок уперед.

— Досить.

Та Володар уже не слухав.

— Люди вірять, що куміхо народилися демонами.

Це брехня.

Вони були духами лісу.

Я дав їм безсмертя.

Я навчив їх керувати місячною силою.

Я називав їх своїми дітьми.

Техьон заплющив очі.

По його щоці скотилася сльоза.

— А потім...

Ти перетворив нас на зброю.

Уперше усмішка Володаря зникла.

— Я хотів урятувати цей світ.

— Ні.

Ти хотів ним правити.

Небо розірвала блискавка.

Володар мовчки дивився на Техьона.

— Ти досі носиш у серці людське співчуття.
Саме тому ти став найслабшим із моїх дітей.

Техьон відповів спокійно:

— Ні.

Саме тому...

Я залишився собою.

Володар повернувся до Міранди.

Його погляд став майже лагідним.

— Донько Світла...

Я не прийшов тебе вбивати.

Я прийшов зробити вибір.

Іди зі мною.

Разом ми повернемо світ таким, яким він був до війни.

Без брехні.

Без королів.

Без Ордену.

Міранда мовчала.

Його слова звучали спокусливо.

Вона відчула, як щось у її серці на мить засумнівалося.

Але раптом Техьон тихо взяв її за руку.

Лише на мить.

Цього вистачило.

Вона згадала його усмішку біля Священної долини.

Його самотність.

Його біль.

І зрозуміла:

Світ не можна врятувати, якщо будувати його на страху.

Міранда зробила крок уперед і твердо сказала:

— Я не піду з тобою.

У золотих очах Володаря вперше спалахнув гнів.

— Тоді...

Нехай вирішить Заборонений Місяць.

Він підняв руку.

І над світом повільно почав сходити другий Місяць — чорний, без світла, якого не було в небі вже тисячу років.

Так почалося випробування, про яке не було написано навіть у найдавніших легендах.