Глава 13. Забута Богиня Місяця

Дзвін не стихав.

Його звук лунав не лише в лісі.

Він прокотився горами, річками, старими храмами й покинутими містами.

Наче сам світ прокинувся після довгого сну.

Усі, хто знав давні легенди, зблідли.

— Це... Дзвін Першого Місяця...

Міранда міцно тримала Техьона.

Його дихання було важким.

Срібні наконечники стріл палили рани.

Вона приклала долоні до його грудей.

Світло повільно огорнуло його тіло.

Але цього разу сталося щось дивне.

Її сила не просто лікувала.

Вона перепліталася з темною енергією Техьона.

Світло не відштовхувало темряву.

Воно приймало її.

Навколо них закружляли срібні й чорні іскри.

Вони не боролися між собою.

Вони танцювали.

Мисливці завмерли.

Один із них тремтячим голосом прошепотів:

— Це... неможливо.

Командир Ордену зблід.

— Ні...

Не зараз...

Він вихопив зі свого плаща старовинний сувій.

На пожовклому шовку було намальовано дві долоні.

Одна — світла.
Друга — темна.
Вони торкалися одна одної.

Під ними були слова:

«Коли Світло перестане боятися Темряви, народиться Третій Шлях.»

Командир стиснув сувій.

— Спалити його!

Та небо раптом потемніло.

Повний місяць сховався за хмарами.

Повіяв холодний вітер.

Озеро Місяця, яке тисячі років було спокійним, раптом засяяло зсередини.

Його вода закрутилася великим колом.

Із самої глибини почала підніматися...
кам'яна брама.

Величезна.

Старша за будь-яке королівство.

На ній були висічені дев'ять лисячих хвостів і символ Роду Світла.

Міранда завмерла.

— Що це?..

Техьон ледь чутно прошепотів:

— Брама Забутої Богині...

Я думав...
Її давно не існує.

Камінь затремтів.

Брама повільно відчинилася.

Зсередини не вирвалося полум'я.

Не з'явилися чудовиська.

Лише м'яке срібне світло.

І жіночий голос.

Тихий.

Спокійний.

Старший за сам час.

— Діти мої...

Усі впали на коліна.

Навіть мисливці.

Ніхто не зміг встояти.

Із брами повільно вийшла жінка.

На її голові не було корони.

Лише тонкий вінок із місячних квітів.

Її довге сріблясте волосся спадало до землі.

Мантія нагадувала зоряне небо.

А очі...

У них відбивався весь світ.

— Хто... вона? — ледь вимовила Міранда.

Техьон схилив голову.

Вперше за багато століть.

— Богиня Місяця...

Селін.

Та, що колись благословила і людей, і куміхо.

Селін подивилася на Техьона.

В її очах був смуток.

— Маленьке лисеня...

Ти все ще носиш цей біль.

Техьон заплющив очі.

Вперше за століття він відчув себе не безсмертнім демоном...

А хлопчиком, який загубив свій дім.

— Я не зміг їх урятувати...

Селін підійшла ближче.

І торкнулася його чола.

Чорні сліди від прокляття, що роками вкривали його душу, на мить стали видимими.

Вони були схожі на тріщини.

— Це не твоя провина.

Провина належить тим, хто обрав страх замість правди.

Потім богиня повернулася до Міранди.

Довго дивилася на неї.

Ніби впізнавала.

— Остання донько Світла...

Ти дуже схожа на свою праматір.

Міранда тихо запитала:

— Я справді можу змінити долю?

Селін усміхнулася.

— Ні.

Міранда здивовано опустила очі.

— Долю змінює не сила.

Її змінює вибір.

Та цієї миті над лісом пролунав інший звук.

Глухий.

Низький.

Від нього здригнулася сама земля.

Богиня різко підняла голову.

Її спокійний погляд уперше наповнився тривогою.

— Запізно...

Техьон теж це почув.

Його очі розширилися.

— Ні...

Він не міг прокинутися...

Із Заборонених Гір у небо здійнявся густий чорний стовп туману.

У ньому відкрилися двоє величезних золотих очей.

Вони дивилися просто на Міранду.

І голос, від якого здригнулося небо, промовив лише одне слово:

— Світло...

Богиня зробила крок уперед, закриваючи собою Міранду.

— Він повернувся.

Той, через кого почалася Перша війна.

І той, чиє справжнє ім'я не сміли вимовляти вже тисячу років.