Глава 12. Коли прокидається Світло

Срібний купол здійнявся над галявиною, немов другий місяць.

Світло було таким яскравим, що навіть дерева схилили свої крони.

Мисливці відступили.

Ніхто з них ніколи не бачив такої сили.

Міранда стояла із заплющеними очима.

Її волосся майоріло у повітрі, ніби його торкався невидимий вітер.

Печатка на зап'ясті світилася дедалі сильніше.

Вона відчувала...

Ліс.

Кожне дерево.

Кожну краплину води.

Кожен подих вітру.

Світ ніби заговорив із нею.

І вона почула тихий жіночий голос.

Такий лагідний, ніби колискова.

— Мірандо...

Вона озирнулася.

Перед нею стояла жінка у довгій білій мантії.

Її ноги не торкалися землі.

Навколо неї кружляли срібні квіти.

— Хто ви?..

Жінка усміхнулася.

— Я — Еліна.

Перша берегиня Роду Світла.

Та, з якої почався ваш рід.

Міранда завмерла.

— Це... неможливо...

— Коли сила пробуджується, предки завжди приходять до своїх дітей.

Тим часом зовні Техьон відчайдушно стримував мисливців.

Його поранення кровоточило дедалі сильніше.

Та він навіть не дивився на рану.

Весь його погляд був спрямований на Міранду.

— Лише живи...

— Прошу...

— Послухай мене, — сказала Еліна.

Навколо них почали виникати картини минулого.

Перша війна.

Храми.

Демони.

Люди.

І куміхо.

Вони жили поруч.

Разом.

Діти бігали одними луками.

Ніхто нікого не боявся.

— Це було до Великого Розколу, — промовила Еліна.

— Люди й куміхо були союзниками.

Міранда не могла повірити.

— Але легенди...

— Легенди пишуть переможці.
Правду часто ховають.

Перед її очима з'явилася ще одна постать.

Молодий Техьон.

Поруч із ним стояла дівчина.

Не та, яку вона бачила у видінні.

Інша.

Вона сміялася.

Поряд із ними були діти.

Люди.

І маленькі куміхо.

— Це...

— Світ, який існував колись.

І який можна повернути.

Якщо пророцтво завершиться.

— Але чому тоді почалася війна?

Еліна опустила очі.

— Через страх.

Не через ненависть.

Люди злякалися сили куміхо.

Куміхо злякалися зради людей.

І знайшлися ті, хто захотів правити обома світами.

Саме вони створили легенду про демонів.

І саме вони наказали винищити наш рід.

Міранда відчула, як у неї холоне кров.

— Отже...

Мій рід загинув...

Через брехню?

Еліна мовчки кивнула.

Назовні командир Ордену підняв руку.

— Усім одночасно!

Десятки стріл злетіли в небо.

Вони одночасно полетіли в купол.

Техьон кинувся вперед.

Його дев'ять хвостів розкрилися, закриваючи Міранду.

Перші стріли врізалися в нього.

Друга.

Третя.

Четверта.

Кров знову впала на землю.

Та він не відступив.

Усередині видіння Еліна торкнулася чола Міранди.

— Настав час згадати останню таємницю.

Перед ними з'явилася книга.

На її обкладинці сяяли слова:

«Пророцтво ніколи не говорило про смерть демона.»

Міранда затамувала подих.

Еліна відкрила книгу.

На останній сторінці було написано:

«Коли остання з Роду Світла добровільно віддасть своє серце тому, кого світ назвав демоном, зникне не життя... а прокляття, яке століттями розділяло два народи.»

Міранда прошепотіла:

— Виходить...

Усі неправильно розуміли пророцтво...

Еліна сумно усміхнулася.

— Так.

Але є ті, хто зробить усе, щоб правда ніколи не відкрилася.

У цю ж мить срібний купол тріснув.

Техьон упав на одне коліно.

Його сили майже вичерпалися.

Міранда розплющила очі.

Побачивши його, вона без вагань кинулася вперед.

І вперше, не думаючи про заборони, обійняла його.

Світло її серця змішалося з темрявою його душі.

Над лісом пролунав могутній дзвін.

Такий, якого не було чути вже багато століть.

Десь далеко, в руїнах найдавнішого храму, почав прокидатися той, чиє ім'я давно було стерте з усіх книг…