Глава 11. Ті, хто прийшов за Світлом

Ніч була надто тихою.

Навіть цвіркуни замовкли.

Старий Со Йон повільно відчинив двері Храму Світла і підняв очі до неба.

Повний місяць світив неприродно яскраво.

Його світло було холодним.

Таким, яке приходить перед бідами.

Він тяжко зітхнув.

— Вони вже знають...

За сотні кілометрів від храму вершники в чорних плащах мовчки їхали крізь туман.

На їхніх прапорах не було герба королівства.

Лише срібний півмісяць, перекреслений чорною смугою.

Це був знак Ордену Мисливців на Духів.

Їх не цікавили війни.

Не цікавили королі.

Вони жили лише заради одного.

Знищувати тих, кого вважали проклятими.

І тих, хто наважувався їх захищати.

Уранці Міранда, як завжди, вирушила до Священної долини.

Та дорогою помітила дивне.

Птахів не було.

Олені втекли.

Навіть вітер ніби боявся рухатися.

Вона присіла біля землі.

Дар Роду Світла дозволяв їй відчувати сліди.

І вона побачила...

Відбитки десятків коней.

— Неможливо...

Техьон стояв біля старого дерева.

Його дев'ять хвостів були сховані.

Але очі...

Золоті очі уважно вдивлялися в ліс.

— Вони прийшли.

Міранда завмерла.

— Хто?

— Люди.

— Вони ж не знають, що ти тут.

— Знають.

Він опустив голову.

— Хтось видав мене.

Раптом повітря розірвав свист.

Стріла.

Техьон різко схопив Міранду за руку.

Вони впали на землю.

Стріла врізалася у стовбур дерева.

На її наконечнику світився срібний знак.

— Це...

— Освячене срібло, — тихо сказав Техьон. — Воно ранить навіть безсмертних.

З-за дерев один за одним почали виходити люди.

У чорних обладунках.

У руках — луки та мечі.

Їх було більше двадцяти.

Попереду стояв високий чоловік із довгим шрамом через усе обличчя.

— Дев'ятихвостий...

Ми чекали цієї зустрічі багато років.

Техьон лише усміхнувся.

— А я сподівався, що ви нарешті забудете дорогу до цього лісу.

Чоловік перевів погляд на Міранду.

І його очі розширилися.

— Не може бути...

Печатка Світла...

Остання спадкоємиця...

Він повільно підняв меч.

— Схопити її.

Живою.

Техьон зробив крок уперед.

Його голос став холодним.

— Не смійте.

— Вона належить Ордену.

— Вона не належить нікому.

— Вона ключ до пророцтва.

На кілька секунд запанувала абсолютна тиша.

Перший воїн кинувся вперед.

Техьон навіть не вихопив меч.

Лише зробив легкий рух рукою.

Потужний порив вітру відкинув нападника на кілька метрів.

Другий.

Третій.

Ліс наповнився гуркотом.

Та мисливці не відступали.

Вони знали, що борються не зі звичайним демоном.

Міранда вперше побачила справжню силу куміхо.

Його дев'ять хвостів розгорнулися за спиною, немов хвилі чорного шовку.

Навколо них кружляли срібні іскри.

Листя здійнялося в повітря.

Сам ліс ніби став на його бік.

Жоден мисливець не міг наблизитися.

Та раптом...

Один із воїнів дістав невеликий арбалет.

Не в Техьона він цілився.

У Міранду.

Вона навіть не встигла зрозуміти, що сталося.

Техьон кинувся вперед.

Стріла пробила його плече.

Кров, темна, майже чорна, впала на білу траву.

— Техьоне!

Він похитнувся.

Але залишився стояти між нею і ворогами.

Командир Ордену посміхнувся.

— Ось воно...

Найбільша слабкість дев'ятихвостого.

Кохання.

Міранда відчула, як усередині неї щось прокинулося.

Печатка Роду Світла на її зап'ясті засвітилася так яскраво, що мисливці мимоволі заплющили очі.

Навколо неї здійнялося срібне світло.

Воно було теплим.

Чистим.

І водночас неймовірно могутнім.

Со Йон колись сказав:

«Справжня сила Роду Світла народжується лише тоді, коли серце готове пожертвувати собою заради іншого.»

Міранда зробила крок уперед.

І вперше в житті використала свою силу не для зцілення...

...а для захисту.

Срібний купол світла накрив її та Техьона.

Мисливці завмерли.

Командир лише прошепотів:

— Пророцтво...

Воно справді почалося.