Глава 10. Правда, яку приховав Місяць

Тієї ночі Міранда не повернулася до храму одразу.

Вона довго сиділа на березі Озера Місяця.

Вода була нерухомою, мов дзеркало.

Їй здавалося, що варто лише зазирнути глибше — і вона знову побачить дівчину в білому, яка назвала Техьона своїм коханням.

Вона не ревнувала.

Ні.

Її серце стискалося від іншого почуття.

Співчуття.

Вона вперше зрозуміла, чому в його очах завжди жила така глибока самотність.

Техьон не наважувався підійти.

Він стояв за старою вербою, спостерігаючи за нею.

Майже тисячу років він прожив без страху.

Він бився з демонами.

Пережив війни.

Бачив падіння королівств.

Та зараз боявся одного.

Що Міранда подивиться на нього так само, як усі інші.

Як на чудовисько.

Нарешті він зробив крок.

— Мірандо...

Вона обернулася.

Її очі були червоні від сліз.

Та в них не було страху.

— Чому ти не розповів мені?

Техьон опустив голову.

— Бо не хотів, щоб ти несла мій біль.

— Але тепер я його бачила.

Вона підійшла ближче.

— Ти був сам увесь цей час...

Він гірко всміхнувся.

— Самотність із часом стає звичкою.

— Ні.

Міранда похитала головою.

— Людина може звикнути до холоду. Але це не означає, що їй перестане бути холодно.

Техьон мовчав.

Ці слова торкнулися його серця сильніше за будь-яку магію.

Вона простягнула руку.

— Покажи мені.

— Що?

— Справжнього себе.

Техьон завмер.

— Ти вже бачила.

— Ні.

— Я бачила лише твої хвости.

А хочу побачити душу.

Він повільно заплющив очі.

Навколо здійнявся вітер.

Його дев'ять хвостів розгорнулися за спиною, наче темні крила.

Очі на мить стали золотими.

На чолі спалахнув стародавній знак куміхо.

Та найсильнішою була не магія.

Навколо нього почали з'являтися срібні спогади.

Вони кружляли в повітрі, мов прозорі пелюстки.

Міранда побачила хлопчика.

Самотнього.

Він сидів під деревом і дивився на людей, які святкували прихід весни.

Він хотів підійти.

Та почув лише:

— Не підпускайте демона!

Картина змінилася.

Молодий Техьон рятував маленьку дівчинку від вовків.

Її батько замість подяки вистрілив у нього стрілою.

Знову інший спогад.

Він стояв біля могили тієї, яку колись покохав.

З року в рік.

Весна за весною.

Не промовляючи жодного слова.

Сльози самі покотилися по щоках Міранди.

Перед нею був не демон із легенд.

Перед нею була душа, яку світ відкинув.

— Тепер ти знаєш усе.

— Ні, — тихо відповіла вона.

— Я знаю лише, що ти дуже довго був сам.

Техьон заплющив очі.

Йому стало важко дихати.

За століття він навчився не вірити людям.

Але ця дівчина щоразу руйнувала всі стіни, які він так довго будував.

У цей самий час, високо в Заборонених Горах, біля стародавнього кам'яного жертовника, стояла постать у чорному плащі.

Він поклав долоню на холодний камінь.

На ньому спалахнули старі руни.

— Вона знайшла його... — пролунав низький голос.

Інша постать, прихована темрявою, відповіла:

— Пророцтво прокидається.

— Що наказує Рада?

— Якщо остання з Роду Світла покохає куміхо...
...не повинна дожити до Повного Місяця Осені.

Вітер загасив смолоскип.

Темрява поглинула гори.

І вперше за багато століть на Міранду почалося справжнє полювання.