Глава 9. Квітка, що не мала розквітнути

Ніч опустилася на гори повільно.

Місяць був повний.

Його срібне світло лягало на верхівки дерев, мов тонка шовкова тканина.

Міранда не могла заснути.

Слова Со Йона не виходили з її думок.

«Ти знайшла його... чи це він знайшов тебе?»

Вона не розуміла, чому старий так злякався.

Техьон не був схожий на чудовисько.

Навпаки.

Поруч із ним вона почувалася дивно спокійно.

Наче після довгої дороги нарешті знайшла місце, яке шукала все життя.

Наступного ранку вона знову вирушила до Священної долини.

Техьон уже чекав.

Він стояв біля озера, а легкий вітер колихав його довге темне волосся.

Він дивився на воду так уважно, ніби намагався знайти у ній відповідь на питання, яке мучило його багато століть.

Почувши її кроки, він обернувся.

Його суворе обличчя відразу стало м'якшим.

— Я думав... ти більше не прийдеш.

Міранда усміхнулася.

— А я думала, що демони не вміють чекати.

Техьон тихо засміявся.

— Не вміють.

Він зробив паузу.

— Поки не з'явиться людина, заради якої хочеться чекати.

Міранда опустила очі.

Її серце знову забилося швидше.

Вони довго гуляли долиною.

Техьон показував дерева, які пам'ятали перших духів.

Джерело, вода якого ніколи не замерзала.

Камінь із дивними рунами.

— Це місце старше за всі королівства, — сказав він. — Колись тут зустрічалися люди, духи й куміхо. Вони приходили не воювати, а укладати мир.

— А що сталося потім?

Він мовчав.

— Люди забули слухати.

І світ почав ділитися на «своїх» і «чужих».

Незабаром вони підійшли до маленької галявини.

Посеред неї росла одна-єдина квітка.

Біла, мов сніг.

Її пелюстки світилися легким срібним сяйвом.

Міранда захоплено прошепотіла:

— Яка красива...

Техьон різко простягнув руку.

— Не торкайся.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Чому?

— Це Квітка Першого Місяця.

Вона розквітає лише раз на сто років.

І лише тоді, коли доля двох сердець починає змінювати світ.

Міранда тихо засміялася.

— Ти говориш загадками.

— Бо правда ще страшніша.

Та вітер уже зробив свій вибір.

Одна біла пелюстка зірвалася з квітки й опустилася просто на долоню Міранди.

У ту ж мить її дар прокинувся.

Світ навколо зник.

Перед нею промайнуло чуже минуле.

Той самий ліс.

Той самий місяць.

Молодший Техьон стояв навколо палаючих дерев.

Він тримав на руках дівчину в білому вбранні.

Вона була схожа на Міранду.

Але це була не вона.

Її волосся було довшим.

На чолі сяяла срібна печатка Роду Світла.

— Не залишай мене... — благав Техьон, стискаючи її руку.

Дівчина ледь усміхнулася.

— Навіть якщо минуть століття...
...моє серце знайде тебе.

Її очі заплющилися.

Техьон закричав.

Такий біль Міранда ще ніколи не відчувала.

Вона різко розплющила очі.

По її щоках текли сльози.

Техьон уже був поруч.

— Що ти бачила?

Вона дивилася на нього, не в силах вимовити ні слова.

Нарешті прошепотіла:

— Це був... ти.

Його обличчя зблідло.

— А поруч із тобою була дівчина...

Техьон повільно заплющив очі.

Він знав.

Минуле, яке він ховав від усього світу, почало відкриватися.

— Я не хотів, щоб ти це побачила...

— Хто вона?

Техьон мовчав так довго, що навіть вітер стих.

Потім тихо відповів:

— Вона була першою людиною, яку я покохав.

І першою, кого в мене забрала війна.

Він підняв очі на Міранду.

У них більше не було звичної холодності.

Лише страх.

Бо вперше за багато століть він боявся не свого минулого.

Він боявся, що після побаченого Міранда більше не прийде.

А вона ще не знала найстрашнішої правди.

Дівчина з його спогадів...
носила ту саму печатку Роду Світла, що й вона сама.