Глава 8. Легенда, яку приховали від світу

Минуло кілька днів.

Щоранку Міранда приходила до Священної долини, ніби сама не розуміла чому.

Вона говорила собі, що приносить Техьону ліки.

Що перев'язує його рани.

Що лише переконується, чи він одужує.

Та серце знало правду.

Вона приходила не через обов'язок.

Вона приходила побачити його.

І щоразу, коли він з'являвся між деревами, її губи самі розквітали усмішкою.

Техьон теж почав чекати.

Демон, який майже тисячу років жив самотою, уперше рахував дні.

Він ловив себе на тому, що прислухається до шелесту листя.

До легких кроків.

До знайомого запаху польових квітів.

І коли вона приходила, темний ліс ніби ставав світлішим.

Він ніколи не казав цього вголос.

Але кожного разу думав одне й те саме.

"Ти знову повернулася..."

Того дня Міранда принесла стару книгу.

Її обкладинка була пошарпана часом, а сторінки пожовкли.

— Знайшла її в бібліотеці храму, — сказала вона. — Вона була захована під підлогою.

Техьон лише кинув погляд...

І його обличчя змінилося.

Він упізнав книгу.

Вона була старішою за більшість королівств.

На її палітурці був вирізьблені дев’ять тонких ліній, що розходилися навколо маленького центрального кола.

— Звідки вона у тебе? — тихо запитав він.

— Не знаю.

Міранда провела пальцями по сторінках.

— Тут майже нічого не можна прочитати.

Час стер літери.

Лише одна сторінка залишилася неушкодженою.

Вона почала читати.

«Коли Світло зустріне Темряву, народиться вибір.
Якщо вони зненавидять одне одного — світ залишиться таким, яким був.
Якщо вони покохають одне одного — загине одна душа, але прокляття, старше за самі гори, почне руйнуватися.»

Міранда підняла очі.

— Це лише легенда... правда?

Техьон мовчав.

Дуже довго.

Нарешті він тихо відповів:

— Ні.

Він сів під деревом дикої сливи.

Вітер повільно кружляв білі пелюстки навколо них.

— Те, що люди називають легендами... для таких, як я, — спогади.

Міранда затамувала подих.

— Ти був там?

Техьон кивнув.

— Я пам'ятаю той день.

Його голос став майже пошепки.

— Тоді не було ні цього храму... ні королівства, у якому ти народилася.

Були лише ліси.

Річки.

І мир.

Люди та духи жили поруч.

А потім...

З'явився страх.

Страх завжди народжується швидше за ненависть.
І саме він почав війну.

— А куміхо?

Техьон заплющив очі.

— Нас теж боялися.

Бо ми були сильнішими.

Жили довше.

І не старіли.

Одні куміхо стали жорстокими.

Інші лише захищали свої ліси.

Але люди перестали бачити різницю.

Міранда довго мовчала.

Потім тихо запитала:

— Ти... коли-небудь був щасливим?

Техьон усміхнувся.

Сумно.

— Я вже майже не пам'ятаю, що означає це слово.

Її серце болісно стиснулося.

Вона зробила крок уперед.

І, не задумуючись, обережно накрила його долоню своєю.

Техьон завмер.

Для людини це був простий дотик.

Для безсмертного демона...

Це було диво.

Він боявся навіть поворухнутися.

Боявся, що якщо ворухнеться, ця мить зникне.

Того вечора, коли Міранда поверталася до храму, старий Со Йон уже чекав її.

Він дивився не на неї.

На маленьку білу пелюстку дикої сливи, що заплуталася в її волоссі.

Старий зблід.

— Доню... — прошепотів він.

— Ти була... в Священній долині?

Міранда мовчала.

Со Йон повільно заплющив очі.

— Значить...

Вона знайшла тебе...

Чи це...

Ти знайшов її, Техьоне?..

І вперше за багато років в очах старого з'явився страх — не перед демоном, а перед пророцтвом, яке, можливо, вже почало здійснюватися.