Глава 7. Обіцянка під квітучою сливою

Дощ ішов до самого світанку.

Міранда майже не спала.

Вона сиділа біля вогню, підкидаючи у нього сухі гілки, а навпроти, спершись плечем об холодний камінь, мовчки сидів Техьон.

Він не пам'ятав, коли востаннє поруч із ним була людина.

Не та, що прийшла вбити.

Не та, що тремтіла від страху.

А та, що просто... залишилася.

Полум'я відкидало золотаві відблиски на її обличчя.

Вона була схожа на промінь ранкового сонця, який випадково заблукав у темному лісі.

Техьон не міг відвести від неї погляду.

— Чому ти мовчиш? — тихо запитала Міранда.

— Бо боюся сказати щось, після чого ти втечеш.

Вона всміхнулася.

— Я вже бачила твою справжню подобу.
Навряд чи слова страшніші.

Вперше за багато століть Техьон тихо засміявся.

Його сміх був неголосний, але теплий.

І Міранда подумала, що він зовсім не схожий на демона з легенд.

Коли настав ранок, вони вийшли з печери.

Ліс змінився.

Після дощу листя блищало, а між деревами літали білі метелики.

— Ходімо, — сказав Техьон.

— Куди?

— Покажу тобі місце, куди люди ніколи не доходять.

Вони довго йшли вузькою стежкою.

Нарешті дерева розступилися.

Перед ними відкрилася долина.

Посеред неї росло величезне дерево дикої сливи.

Його білі пелюстки падали, мов сніг, хоча до зими було ще далеко.

Посеред галявини било прозоре джерело.

— Яке красиве місце... — прошепотіла Міранда.

— Це Священна долина духів.

Сюди приходять лише ті, кого ліс визнає своїми.

Міранда присіла біля води.

На гладкій поверхні вона побачила їхні відображення.

Людську дівчину.

І демона, який стояв поруч так близько, що їхні плечі майже торкалися.

— Техьоне...

— Так?

— Чому мені здається, ніби ми вже зустрічалися?

Він завмер.

Те саме питання він ставив собі від першої миті, коли побачив її.

Наче пам'ять намагалася підказати щось, але не могла пробитися крізь століття.

— Не знаю, — тихо відповів він. — Але коли я дивлюся на тебе... мені здається, що перестаю бути самотнім.

Міранда опустила очі.

Її серце забилося швидше.

Вона ніколи раніше не відчувала нічого подібного.

Несподівано вітер посилився.

Білі пелюстки закружляли навколо них.

З гілки дерева плавно злетіла тонка срібна стрічка.

Вона впала просто до ніг Міранди.

Техьон різко зблід.

— Не чіпай її!

Але було пізно.

Щойно Міранда торкнулася стрічки, перед її очима промайнула дивна картина.

Той самий ліс.

Те саме дерево.

І... чоловік із дев'ятьма чорними хвостами, який тримав на руках дівчину в білому одязі.

Вона плакала.

А він благав її не заплющувати очей.

Бачення зникло так само швидко, як і з'явилося.

Міранда схопилася за серце.

— Хто... це був?

Техьон мовчав.

Його погляд став важким і сумним.

Він упізнав це місце.

Упізнав ту стрічку.

І зрозумів те, чого боявся найбільше.

Минуле ще не відпустило його.

А доля знову почала переплітати нитки двох сердець.