Глава 6. Дев'ять хвостів під місячним небом

Дощ почався несподівано.

Великі краплі тихо стукали по листю, а холодний вітер ніс запах мокрої землі й сосен.

Міранда закінчила перев'язувати рану незнайомця й хотіла підвестися.

Та раптом сильна рука обережно схопила її за зап'ястя.

— Не йди...

Його голос був тихим, майже беззвучним.

Міранда завмерла.

— Якщо ти залишишся тут... тебе знайдуть.

— А якщо піду, ти помреш.

Чоловік гірко посміхнувся.

— Хіба це тебе хвилює?

— Так.

Він мовчав.

За майже дев'ятсот років життя ніхто не відповідав йому так просто.

Не через страх.

Не через вигоду.

Просто... так.

Вона допомогла йому підвестися.

Поруч була стара печера, прихована за водоспадом.

 Усередині було тепло — у кам'яній стіні ще жевріло вогнище, ніби хтось жив тут багато років.

— Це твій дім? — тихо запитала вона.

— Дім...

Він сумно всміхнувся.

— Демони не мають дому.

Лише місця, де їх ще не знайшли.

Ці слова боляче відгукнулися в її серці.

Вона розклала принесені трави, приготувала відвар і простягнула йому чашу.

— Випий.

— Ти не боїшся, що я можу тебе вбити?

Міранда підняла на нього очі.

— Якби хотів, ти зробив би це ще в лісі.

Він нічого не відповів.

Лише дивився на неї.

Уперше за століття йому було важко відвести погляд.

— Як тебе звати? — нарешті запитала вона.

Чоловік довго мовчав.

— Люди забрали моє ім'я дуже давно.

— Але ж воно було.

Він повільно заплющив очі.

— Техьон.

Міранда тихо повторила:

— Гарне ім'я...

Ніхто не вимовляв його так лагідно вже багато сотень років.

Раптом у лісі почувся звук рогу.

Мисливці.

Техьон миттєво насторожився.

Його очі спалахнули золотом.

Повітря навколо стало важким.

І тоді Міранда вперше побачила його справжню сутність.

За спиною Техьона повільно розкрилися...

дев'ять величезних чорних лисячих хвостів.

Вони були красивими.

Мов нічне небо.

Їхнє хутро мерехтіло сріблом у місячному світлі.

Міранда затамувала подих.

У дитинстві вона чула сотні страшних історій про куміхо.

Та жодна не розповідала, що вони можуть бути такими...

прекрасними.

Техьон помітив її погляд.

Він відвернувся.

— Не дивись...

— Чому?

— Бо люди після цього або тікають...

...або намагаються мене вбити.

Міранда повільно підійшла ближче.

Вона простягнула руку.

На мить Техьон завмер.

Ніхто...

Ніхто за багато століть не насмілювався торкнутися його хвостів.

Її пальці ледь торкнулися м'якого чорного хутра.

Воно було теплим.

— Вони дуже красиві... — прошепотіла вона.

Техьон заплющив очі.

Його серце, яке він давно вважав каменем, раптом здригнулося.

І саме в ту мить він зрозумів страшну річ.

Він більше не хотів, щоб ця дівчина зникла з його життя.

Але ще не знав, що вона — остання з роду Світла, єдина людина, яку йому заборонено кохати.

А Міранда ще не знала, що пророцтво, написане тисячу років тому, вже почало здійснюватися.

Їхня історія народилася з одного погляду.

І доля вже готувала для них сльози.