Глава 5. Ліс, куди не можна було заходити

Минуло дев'ятнадцять весен відтоді, як загинув рід Світла.

Міранда виросла у віддаленому гірському храмі, де її виховав старий хранитель Со Йон — останній, хто пам'ятав правду про її походження.

Вона не була схожа на інших дівчат.

Замість коштовностей носила простий срібний кулон із місячним каменем — єдину річ, що залишилася від матері.

Замість вишивки вона збирала цілющі трави.

Замість страху — мала добре серце.

Щоранку Міранда піднімалася на вершину гори, щоб зустріти схід сонця.

— Світло завжди народжується після найтемнішої ночі, — часто повторював Со Йон.

Та була одна заборона, яку він ніколи не пояснював.

— Ніколи... ніколи не заходь у Чорний Ліс після заходу сонця.

— Чому? — щоразу запитувала вона.

Старий лише опускав очі.

— Бо там живе той, кого навіть місяць називає самотнім.

Того літа в горах настала страшна посуха.

Джерела висихали.

Ліси втрачали зелень.

Люди почали говорити, що духи покинули ці землі.

Одного ранку Со Йон тяжко захворів.

Єдині ліки росли лише в Чорному Лісі.

Міранда довго вагалася.

Вона пам'ятала заборону.

Але не могла дозволити, щоб людина, яка врятувала її життя, померла.

— Пробач мені... — тихо прошепотіла вона, переступаючи межу лісу.

Чорний Ліс був зовсім не таким, як про нього розповідали.

Не було чудовиськ.

Не було криків.

Лише високі дерева, вкриті срібним мохом, і тиша, від якої стискалося серце.

Несподівано Міранда почула глухий стогін.

Вона побігла на звук.

Під старим кленом лежав чоловік.

Його темне вбрання було розірване, а земля навколо була залита кров'ю.

Він дихав важко.

Поруч лежав меч, на якому виднілися дивні стародавні символи.

— Ви мене чуєте? — тихо покликала вона.

Чоловік повільно відкрив очі.

Такого погляду вона ще ніколи не бачила.

Темні, мов нічне небо, очі дивилися на неї насторожено... і дуже втомлено.

— Йди... — ледве прошепотів він. — Поки ще можеш...

Та Міранда не відступила.

Коли вона торкнулася його руки, її дар прокинувся.

Перед очима промайнули уривки чужого життя.

Палаючі ліси.

Криваві битви.

Самотність довжиною у століття.

І... дев'ять величезних чорних лисячих хвостів, що розкривалися за його спиною.

Міранда різко відсмикнула руку.

Перед нею був...

куміхо.

Той самий демон, про якого складали легенди.

Вона мала втекти.

Мала покликати воїнів.

Мала виконати заповіт свого роду.

Але замість цього дістала з торбини чисту тканину й обережно перев'язала його рану.

Чоловік мовчки дивився на неї.

— Ти знаєш, хто я? — запитав він.

— Так.

— І все одно допомагаєш?

Міранда усміхнулася ледь помітно.

— Моя мати колись сказала мені... що рани однаково болять і людям, і демонам.

На мить у Чорному Лісі запанувала така тиша, ніби навіть вітер перестав дихати.

Бо вперше за багато століть дев'ятихвостий куміхо побачив людину, яка дивилася на нього без страху.
І він ще не знав...

що ця дівчина стане для нього дорожчою за власне безсмертя.