9

Розділ 9. Шепіт у хвилях
Ліана сиділа на березі, притулившись до плеча Каеля. Їхні пальці були переплетені, а перед ними розкинулася безмежна водна гладь. Сонце опускалося за горизонт, фарбуючи небо в багряні кольори.
— Ти щасливий? — тихо запитала вона, відчуваючи, як теплий вітер грає її волоссям.
Каель не відразу відповів. Він, здавалось, слухав щось, що було доступне тільки йому.
— Щасливий, — нарешті відповів він, але в його голосі звучала нотка суму.
Ліана підняла голову і глянула на нього.
— Але щось тебе турбує.
Каель кивнув.
— Я відчуваю… ніби океан кличе мене. Я більше не його частина, але зв'язок залишився.
Ліана стиснула його руку міцніше.
— Ти боїшся, що це кохання — тимчасове?
Каель глянув на неї з ніжністю.
— Я боюся не за нас, Ліано. Я боюся, що те, що ми зробили, могло пробудити щось більше.
Ліана відчула, як її серце завмерло.
— Що ти маєш на увазі?
Каель замовк, вдивляючись у хвилі.
— Наерос… Я не відчуваю його присутності з тієї ночі в храмі. Але це дивно. Він не з тих, хто зникає без сліду.
— Може, він просто пішов… — почала було Ліана, але в ту ж мить хвиля торкнулася її ніг, і вона почула голос.
«Це ще не кінець…»
Ліана різко озирнулася, але навколо не було нікого.
— Ти це чув? — запитала вона, не приховуючи тривоги.
Каель повільно піднявся на ноги, вдивляючись у море.
— Так…
Хвилі знову захвилювалися, і здалеку, на обрії, здавалося, виросла темна постать.
— Це він… — прошепотів Каель. — Наерос.