РОЗДІЛ 30. «Після дощу»

Минуло кілька місяців.

Единбург більше не нагадував місто, яке стояло на межі двох світів. Туман зник, стародавні символи на будинках давно згасли, а люди знову поспішали вулицями, не підозрюючи, наскільки близько одного разу опинилися до магії.

Еліза часто ловила себе на думці, що все це могло бути лише сном.

А потім дивилася на свою долоню.

Маленький символ усе ще залишався там.

Він більше не світився постійно. Не вимагав її сили. Не завдавав болю.

Просто був.

Нагадуванням про те, ким вона стала.

Вона не повернула всіх спогадів. Деякі моменти минулого так і залишилися десь за межами її пам'яті. Але тепер це вже не лякало її.

Бо вона навчилася жити не лише тим, що пам'ятає.

Вона навчилася створювати нове.

Щоранку Еліза відчиняла вікна старого будинку й впускала свіже повітря. Іноді їй здавалося, що десь унизу, під підлогою, ще спить магія.

Але тепер вона знала:

не все, що спить, потрібно будити.

Одного ранку Александер прийшов до неї з двома чашками кави.

— Ти знову не снідала.

Еліза усміхнулася.

— А ти знову стежиш за мною?

— Просто знаю тебе.

Вона подивилася на нього.

І саме це слово змусило її усміхнутися ще сильніше.

— Мені подобається, коли ти так кажеш.

— Як?

— «Знаю тебе».

Александер сів поруч.

— Я багато чого знаю про тебе.

Еліза поклала голову йому на плече.

— А я багато чого про тебе ще не знаю.

— Тоді в нас є час.

Вона заплющила очі.

За вікном почався тихий дощ.

Цього разу він не нагадував їй про минуле.

Він просто був дощем.

І вперше Еліза відчула:

життя після магії справді може бути звичайним.

Принаймні поки що. 

Еліза вирішила не продавати будинок Лоліти. Спочатку їй здавалося дивним залишатися там після всього, що сталося, але з часом вона зрозуміла: цей будинок був не лише місцем страху, таємниць і магії. Він був частиною її життя. Тому вона поступово почала змінювати його. Старі кімнати наповнилися книжками, дерев'яними полицями, м'яким світлом і запахом свіжої кави. Там, де колись вона боялася навіть залишатися сама, тепер звучав сміх відвідувачів, шелест сторінок і тихі розмови. На стіні біля входу вона залишила стару фотографію Лоліти — не як нагадування про минуле, а як подяку за все, що бабуся приховувала заради неї. Іноді Еліза зупинялася посеред бібліотеки, дивилася на старі стіни й згадувала той день, коли вперше спустилася під землю. Вона вже не боялася того, що спало там. Бо тепер знала: магія може спати. Але її історія — ні. А ця історія належала їй. І вперше вона хотіла не втекти від неї, а розповісти її по-своєму.

Вечір повільно опускався на Единбург. Бібліотека вже спорожніла, останній відвідувач зачинив за собою двері, і в старому будинку залишилися тільки Еліза та Александер.

Вона сиділа за столом, переглядаючи записи Лоліти, коли він поставив перед нею чашку кави.

— Ти знову забула про час.

Еліза усміхнулася.

— Тут легко забути про нього.

Александер сів навпроти.

— Ти щаслива?

Питання змусило її замислитися.

Колись вона б відповіла одразу. Тепер — ні.

— Так, — нарешті сказала вона. — Думаю, так.

Вона подивилася на нього.

— Навіть якщо я не пам'ятаю всього?

— Навіть тоді.

Еліза провела пальцями по краю чашки.

— Іноді мені хочеться повернути всі спогади.

— Я знаю.

— Але іноді я думаю, що, можливо, так навіть краще.

Александер здивовано подивився на неї.

— Чому?

— Бо тепер я можу пізнати тебе ще раз. Без страху, без пророцтва, без того, що хтось вирішив за нас.

Він усміхнувся.

— Тоді я радий, що ти мене забула.

Еліза підняла брову.

— Обережніше.

— Я не це мав на увазі.

Вона засміялася й кинула в нього маленьку серветку.

Александер спіймав її.

І на мить усе стало простим.

Без магії.

Без прокляття.

Без минулого.

Просто вони.

Еліза підійшла до вікна.

За склом починався дощ.

— Знаєш, що я зрозуміла?

— Що?

— Я все життя думала, що дім — це місце.

Вона озирнулася на нього.

— А виявилося, що дім — це людина, поруч із якою тобі більше не хочеться тікати.

Александер нічого не сказав.

Просто підійшов і взяв її за руку.

І цього разу Еліза не шукала в пам'яті жодного доказу.

Їй було достатньо того, що вона відчувала зараз.

Вечір повільно опускався на Единбург. Бібліотека вже спорожніла, останній відвідувач зачинив за собою двері, і в старому будинку залишилися тільки Еліза та Александер.

Вона сиділа за столом, переглядаючи записи Лоліти, коли він поставив перед нею чашку кави.

— Ти знову забула про час.

Еліза усміхнулася.

— Тут легко забути про нього.

Александер сів навпроти.

— Ти щаслива?

Питання змусило її замислитися.

Колись вона б відповіла одразу. Тепер — ні.

— Так, — нарешті сказала вона. — Думаю, так.

Вона подивилася на нього.

— Навіть якщо я не пам'ятаю всього?

— Навіть тоді.

Еліза провела пальцями по краю чашки.

— Іноді мені хочеться повернути всі спогади.

— Я знаю.

— Але іноді я думаю, що, можливо, так навіть краще.

Александер здивовано подивився на неї.

— Чому?

— Бо тепер я можу пізнати тебе ще раз. Без страху, без пророцтва, без того, що хтось вирішив за нас.

Він усміхнувся.

— Тоді я радий, що ти мене забула.

Еліза підняла брову.

— Обережніше.

— Я не це мав на увазі.

Вона засміялася й кинула в нього маленьку серветку.

Александер спіймав її.

І на мить усе стало простим.

Без магії.

Без прокляття.

Без минулого.

Просто вони.

Еліза підійшла до вікна.

За склом починався дощ.

— Знаєш, що я зрозуміла?

— Що?

— Я все життя думала, що дім — це місце.