РОЗДІЛ 28. «Пам'ять серця»

Александер завмер, почувши ці слова.

— Ми знайомі?

Він дивився на Елізу так, ніби сподівався, що вона зараз усміхнеться й скаже, що просто жартує. Але вона не усміхнулася. В її очах не було ані впізнавання, ані тієї теплоти, яку він бачив там сотні разів. Лише щира розгубленість.

— Елізо...

Вона трохи нахилила голову.

— Я повинна тебе знати?

Александер відвів погляд.

Це питання вдарило сильніше, ніж рана, від якої він ледве вижив.

Він пам'ятав усе. Її перший погляд. Її голос. Те, як вона злилася на нього, коли він приховував правду. Її сльози. Її руки у своїх руках. Їхні поцілунки. Її слова про те, що вона більше не дозволить йому вирішувати за неї.

А тепер для неї він був просто чоловіком, який стояв поруч.

— Так, — нарешті відповів він. — Ми знайомі.

— Давно?

Він гірко усміхнувся.

— Достатньо давно, щоб я встиг тебе полюбити.

Еліза завмерла.

— Полюбити?

Александер кивнув.

— Але ти не мусиш мені вірити.

Вона дивилася на нього ще кілька секунд.

— Я пам'ятаю Лоліту. Пам'ятаю маму. Пам'ятаю цей будинок... Але тебе немає.

Йому стало важко дихати.

— Я знаю.

— Чому?

— Бо ти віддала свої спогади, щоб врятувати мене.

Еліза опустила очі.

— Значить, я справді тебе любила?

— Так.

— І зараз?

Александер не відповів одразу.

Він боявся сказати, що досі любить її. Боявся налякати. Боявся, що вона відчує себе зобов'язаною повернути те, чого вже не пам'ятає.

— Зараз ти нічого мені не винна.

Еліза подивилася йому прямо в очі.

І раптом тихо сказала:

— Але чомусь мені боляче, коли ти дивишся на мене так, ніби вже втратив.

Александер завмер.

Вона сама не розуміла чому.

Але її серце, схоже, пам'ятало більше, ніж дозволяла магія.

Еліза кілька днів намагалася триматися від Александера подалі. Вона думала, що так буде простіше: не дивитися на нього, не слухати його голос, не ловити ті дивні моменти, коли серце раптом стискалося без жодної причини. Але щоразу, коли він виходив із кімнати, вона мимоволі проводжала його поглядом. Їй здавалося дивним, що поруч із ним їй спокійніше, хоча розум уперто повторював: ти його не пам'ятаєш. Одного вечора Александер уже збирався піти, коли Еліза раптом зупинила його біля дверей.

— Ти куди?

Він обернувся.

— Додому. Тобі треба відпочити.

Еліза кілька секунд мовчала, а потім тихо сказала:

— Не йди.

Александер завмер.

— Елізо...

— Я знаю, що це дивно. Я не пам'ятаю наших розмов, не пам'ятаю, як ти мене обіймав, не пам'ятаю навіть того, як уперше тебе побачила. Але коли ти поруч, мені чомусь не страшно.

Вона опустила очі.

— І це мене лякає більше за все.

Александер зробив крок до неї, але зупинився, залишивши між ними відстань.

— Я не хочу, щоб ти відчувала, ніби повинна щось згадати заради мене.

— А якщо я не хочу згадувати?

— Тоді не згадуй.

Еліза підняла на нього очі.

— Ти все одно мені подобаєшся.

Він ледь усміхнувся.

— Навіть після всього?

— Мабуть, особливо після всього.

Вона сама здивувалася власним словам.

Александер тихо засміявся, але в його очах блищали сльози.

Він зрозумів головне: їхня історія могла зникнути з її пам'яті, але щось значно сильніше залишилося в її серці.

— Розкажи мені все.

Александер подивився на Елізу так, ніби не був упевнений, що правильно почув.

— Усе?

— Від самого початку.

Вона сіла біля вікна, обійнявши себе руками. Над Единбургом ішов дощ, а в кімнаті було тихо. Александер кілька секунд мовчав, збираючись із думками.

— Я боюся, що якщо розповім, ти почнеш жити чужими спогадами.

— Твоїми?

— Нашими.

Еліза подивилася на нього.

— Тоді розкажи мені їх. А я сама вирішу, що з ними робити.

Він усміхнувся.

— Ти завжди була такою впертою.

— Якою?

— Такою, що сперечалася зі мною навіть тоді, коли я намагався тебе врятувати.

Еліза ледь усміхнулася.

— Звучить так, ніби я була нестерпною.

— Була.

— Дякую.

Він засміявся.

І вперше за довгий час у кімнаті стало тепло.

Александер почав розповідати.

Про її приїзд до старого будинку Лоліти. Про першу зустріч біля воріт. Про те, як вона боялася його, але все одно намагалася приховати страх. Про їхні сварки, недовіру, таємниці й моменти, коли вони обоє вже розуміли, що між ними щось більше.

Він розповів їй про перший поцілунок.

Про те, як після нього сам злякався власних почуттів.

— Коли ти зрозумів, що любиш мене? — тихо запитала Еліза.

Александер задумався.

— Напевно, тоді, коли зрозумів, що боюся не за себе.

Вона дивилася на нього мовчки.

— Я боявся втратити тебе.

Еліза опустила очі.

— А зараз?

Він тихо відповів:

— Зараз я боюся, що ти ніколи не згадаєш.

Вона простягнула руку й торкнулася його пальців.

— Тоді не змушуй мене згадувати.

Александер подивився на неї.

— А що робити?

Еліза ледь усміхнулася.

— Розкажи мені нашу історію. А потім дозволь мені написати її заново.

Тієї ночі Еліза довго не могла заснути. Вона лежала в темряві, слухаючи, як дощ тихо стукає у вікно, і намагалася зрозуміти, чому розмова з Александером залишила в ній таке дивне відчуття. Вона не пам'ятала їхньої історії, але кожне його слово чомусь відгукувалося всередині болісно знайомим теплом.

Коли сон нарешті прийшов, вона знову опинилася біля старих воріт.

Йшов дощ.

Перед нею стояв молодий Александер.

Він дивився на неї так само, як дивився зараз.

— Ти не повинна тут бути, — сказав він.

Еліза хотіла відповісти, але голосу не було.

А потім усе змінилося.

Вона побачила їх удвох у лісі. Потім — у будинку. Їхні руки, переплетені пальці, його обійми. Почула власний сміх, якого не пам'ятала.