РОЗДІЛ 27. «Не відпускай мене»

Усе сталося настільки швидко, що Еліза навіть не встигла зрозуміти, звідки прийшов удар.

Ще секунду тому Александер стояв поруч із нею, тримаючи її за руку, а наступної — його тіло різко відкинуло назад. Він ударився об кам'яну стіну й повільно сповз на землю.

— Александере!

Еліза кинулася до нього.

На його сорочці розтікалася темна пляма.

Кров.

Занадто багато крові.

— Ні... ні, ні, ні...

Вона опустилася поруч, притиснула долоню до його рани, але кров просочувалася крізь пальці.

Александер спробував підвестися.

— Елізо...

— Мовчи.

Її голос тремтів.

— Не говори. Я тебе витягну. Я...

Вона сама не знала, кому це говорила — йому чи собі.

Александер подивився на її руку.

Золотий символ уже почав світитися.

— Ні.

— Що?

— Не використовуй силу.

Еліза різко подивилася на нього.

— Ти вмираєш!

— Я знаю.

— Тоді дай мені тебе врятувати!

— Елізо, послухай мене.

Він ледве дихав.

— Зі мною щось не так.

Вона завмерла.

— Що ти маєш на увазі?

Александер стиснув зуби, намагаючись не показати біль.

— Після того, як ти відкрила третій шлях... я відчуваю його.

— Кого?

— Те, що залишилося по той бік.

Навколо них здригнувся туман.

Еліза відчула, як земля під ногами почала нагріватися.

— Я можу використати силу.

— Саме цього я боюся.

— Чому?!

Александер подивився їй прямо в очі.

— Бо твоя магія більше не бере енергію зі світу.

Пауза.

— Вона бере її з тебе.

Еліза перестала дихати.

— Ні.

— Ти вже віддала їй частину себе.

— Ні...

— Ти просто ще не помітила.

Еліза похитала головою.

— Я пам'ятаю все.

Александер ледь усміхнувся.

— Ти пам'ятаєш мене?

— Так.

— Який був твій перший страх, коли ти приїхала до будинку?

Вона відкрила рот.

І завмерла.

Вона знала.

Але не могла згадати.

Замість відповіді перед очима виник порожній білий простір.

— Я...

Александер заплющив очі.

— Ось бачиш.

Еліза відчула справжній жах.

— Ні. Ні, я все пам'ятаю.

Вона притиснула долоню до його грудей.

— Я пам'ятаю тебе.

Її очі наповнилися сльозами.

— Пам'ятаю твою першу зустріч зі мною. Пам'ятаю, як ти дивився на мене. Пам'ятаю, як ти говорив, що не хочеш мене втрачати...

Вона схлипнула.

— Я пам'ятаю, як ти мене поцілував.

Александер усміхнувся крізь біль.

— Добре.

— Що «добре»?!

— Значить, у мене ще є шанс.

— На що?

Він ледве відкрив очі.

— Залишитися у твоїй пам'яті.

Еліза заплакала.

— Не говори так.

— Елізо...

— Ні!

Навколо її тіла спалахнуло світло.

Каміння під ногами затріщало.

Повітря здригнулося.

Александер зібрав останні сили й схопив її за зап'ястя.

— Не роби цього!

Еліза подивилася на нього.

— Я не дам тобі померти.

— А я не дам тобі забути мене.

Їхні погляди зустрілися.

І вперше Еліза зрозуміла:

він боявся не смерті.

Він боявся, що одного дня вона подивиться на нього й не знатиме, чому її серце болить.

А кров продовжувала стікати між її пальцями.

І тоді Еліза прошепотіла:

— Тоді мені доведеться врятувати нас обох.

Еліза все-таки не послухала його. Вона не могла просто сидіти поруч і дивитися, як Александер повільно згасає. Її долоня тремтіла над його грудьми, а золотисте світло вже просочувалося крізь пальці, огортаючи його тіло. Спочатку їй здалося, що магія слухається її. Кров на сорочці почала зникати, рана повільно затягувалася, дихання Александера стало рівнішим. На мить Еліза навіть усміхнулася крізь сльози.

— Бачиш? — прошепотіла вона. — Я можу тебе врятувати.

Александер відкрив очі.

— Елізо...

У його голосі не було полегшення.

Тільки страх.

— Що?

Він подивився на її долоню.

— Зупинися.

— Ще трохи.

— Ні.

— Я майже впоралася.

— Елізо, зупинися!

Вона здригнулася.

Світло навколо них на секунду стало яскравішим.

А потім Еліза раптом перестала відчувати запах.

Вона моргнула.

— Що...

Александер насупився.

— Що сталося?

Еліза озирнулася.

Навколо пахло дощем, мокрим камінням і димом. Але чогось не вистачало.

Чогось знайомого.

— Я не пам'ятаю запах будинку Лоліти.

Александер зблід.

— Елізо...

— Я пам'ятала його ще хвилину тому.

Вона почала нервово вдихати повітря, ніби могла таким чином повернути спогад.

— Там завжди пахло лавандою. І старим деревом. І... чимось солодким.

Вона заплющила очі.

Нічого.

Порожнеча.

— Він зник.

Александер спробував підвестися.

— Досить.

— Ні.

Еліза сильніше притиснула долоню до його грудей.

— Я врятую тебе.

— Ціною чого?

Вона не відповіла.

І тоді почула голос.

Не теперішній.

Минулого.

Голос Вікторії.

Теплий.

Трохи втомлений.

Вона говорила маленькій Елізі:

«Все буде добре, моя дівчинко...»

Еліза усміхнулася.

— Я пам'ятаю маму.

А потім голос зник.

Еліза завмерла.

— Ні...

Вона спробувала повторити його в голові.

Не змогла.

Вона пам'ятала обличчя Вікторії.

Пам'ятала її руки.

Пам'ятала, що це була її мама.

Але голосу більше не було.

— Вона зникає...

Александер дивився на неї з болем.

— Магія забирає твої спогади.

— Я знаю.

— Тоді зупинися.

Еліза похитала головою.

— Не можу.

— Чому?

Вона подивилася на нього.

— Бо якщо зупинюся, ти помреш.

Александер заплющив очі.

— А якщо продовжиш, одного дня я залишуся живим для людини, яка навіть не пам'ятатиме, чому мене любила.