РОЗДІЛ 25. «Те, що приховує ліс»

Ліс зустрів Елізу тишею. Не тією звичайною тишею, яка буває пізно ввечері, коли вітер ховається між деревами, а птахи давно замовкають. Ця тиша здавалася живою. Вона ніби стежила за нею. Еліза повільно йшла знайомою стежкою, притискаючи пальто до себе. Після всього, що сталося в будинку, вона вже не знала, чого боятися більше — темряви навколо чи власних думок. Слова на стіні не виходили з голови: «Щоб врятувати обидва світи, вона повинна втратити того, кого любить». Вона намагалася не думати про Александера, але щоразу, коли заплющувала очі, бачила його обличчя.

Раптом десь між деревами пролунав голос.

— Елізо...

Вона різко зупинилася.

Серце забилося швидше.

— Хто тут?

Відповіді не було.

Еліза озирнулася. Лише дерева. Туман, що повільно стелився між ними, і слабке місячне світло.

Вона зробила крок назад.

— Я чула тебе.

Тиша.

А потім голос пролунав знову.

— Не бійся.

Еліза завмерла.

Вона знала цей голос.

Знала його інтонацію.

Те, як людина вимовляла її ім'я, трохи розтягуючи останній звук.

— Ні...

Вона похитала головою.

— Цього не може бути.

Голос став тихішим.

— Ти завжди була впертою дитиною.

У Елізи перехопило подих.

— Лоліта?..

Десь у глибині лісу спалахнуло маленьке світло.

Еліза повільно пішла на нього.

— Бабусю?

Її голос затремтів.

— Якщо це ти... скажи щось.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

А потім вона почула знайомий сміх.

Той самий, який пам'ятала з дитинства.

Тихий.

Теплий.

Справжній.

Еліза прикрила рот долонею, щоб не заплакати.

— Це справді ти...

— Не зовсім, — відповіла Лоліта.

Еліза зупинилася.

— Що це означає?

— Те, що ти зараз чуєш, — лише частина мене. Я залишила цей голос для тебе багато років тому. На випадок, якщо ти дійдеш сюди.

Еліза витерла сльози.

— Ти знала, що я прийду?

— Я сподівалася.

— Ти знала про все? Про мою силу? Про Александера? Про прокляття?

Голос замовк.

І саме ця пауза сказала Елізі більше, ніж будь-яка відповідь.

— Знала...

— Так.

Еліза стиснула кулаки.

— Тоді чому ти мені нічого не сказала?

— Бо тоді ти була дитиною.

— Я виросла!

— Саме тому ти зараз тут.

Еліза заплющила очі.

— Я так багато на вас усіх злилася...

— Я знаю.

— Я думала, що ти мене покинула.

Голос Лоліти став ледве чутним.

— Ніколи.

Еліза опустила голову.

— Тоді чому ти пішла?

— Бо іноді любов — це не залишитися поруч. Іноді любов — це піти першою, щоб людина, яку ти любиш, мала шанс вижити.

Еліза заплакала.

— Мама казала те саме.

— Вона навчилася цього від мене.

Еліза підняла голову.

— Тоді скажи мені правду, бабусю. Хоч раз. Без таємниць.

Навколо неї почали світитися маленькі символи на деревах.

Голос Лоліти став серйозним.

— Добре.

Пауза.

— Але після того, що я тобі скажу, ти вже ніколи не зможеш повернутися до свого колишнього життя.

Еліза витерла сльози й твердо відповіла:

— Я вже не можу.

Світло між деревами стало яскравішим.

І голос Лоліти прошепотів:

— Тоді слухай уважно, Елізо. Бо я залишила тобі не просто послання. Я залишила спосіб урятувати Александера.

Еліза стояла посеред лісу, не зводячи очей із того місця, де мерехтіло дивне світло. Вона все ще не могла повірити, що чує голос Лоліти. Їй хотілося поставити сотню запитань одразу, але страх стискав горло сильніше за будь-які слова.

— Чому ти мовчала? — нарешті запитала вона. — Чому всі мовчали? Я жила двадцять два роки, думаючи, що зі мною щось не так. Я думала, що мама просто мене не хотіла. Що зі мною було настільки важко, що вона вирішила піти.

— Елізо...

— Ні, бабусю. Цього разу не кажи мені «заради твоєї безпеки». Я більше не хочу чути ці слова.

На кілька секунд ліс знову затих.

— Добре, — тихо відповіла Лоліта. — Тоді я скажу тобі правду.

Еліза завмерла.

— Коли ти народилася, я першою побачила знак.

— Який знак?

— Той, що зараз на твоїй руці.

Еліза подивилася на долоню.

— Я думала, він з'явився нещодавно.

— Ні. Він був із тобою від народження. Просто спав.

Еліза відчула холод у грудях.

— І що це означало?

— Що ти була не просто спадкоємицею.

Пауза.

— Ти була межею.

Еліза насупилася.

— Межею між чим?

— Між двома світами. Людським і магічним. Поки ти була дитиною, ця межа залишалася закритою. Але якби хтось дізнався, ким ти є, тебе почали б шукати.

— Віолетта?

— Не тільки вона.

Еліза мовчала.

— Були люди, які хотіли використати тебе ще до того, як ти навчилася говорити. Одні хотіли твою силу. Інші хотіли через тебе відкрити портал. А дехто просто боявся того дня, коли ти прокинешся.

— Тому мама пішла?

— Тому вона зробила найболючіший вибір у своєму житті.

Еліза заплющила очі.

— Вона могла залишитися.

— Могла.

— Могла сказати мені правду.

— Могла.

Еліза різко відкрила очі.

— То чому?!

Голос Лоліти став тихішим.

— Бо Вікторія знала: якщо ти знатимеш про свою силу занадто рано, вона прокинеться. А коли вона прокинеться, вони знайдуть тебе.

Еліза відчула, як по щоках течуть сльози.

— Ви всі боялися моєї сили?

— Ні.

— Тоді чого?

Довга пауза.

— Тебе самої.

Еліза завмерла.

— Що?

— Не тому, що ти була злою. Не тому, що ми вважали тебе небезпечною. Ми боялися, що одного дня тобі доведеться зробити вибір, якого не повинна робити жодна дитина.

— Який?

— Врятувати світ ціною себе.

Еліза опустила голову.

— А Александер?

Голос Лоліти змінився.

— Александер був єдиним, хто від самого початку відмовлявся вірити, що твоєю долею має стати жертва.