РОЗДІЛ 24. «Вибір»

Еліза довго мовчала, дивлячись на символ, що світився перед нею. Вона чекала почути, що все це можна просто зупинити, що достатньо відмовитися від своєї сили — і кошмар закінчиться. Але слова Міріам звучали зовсім інакше. Знищити магію означало не просто позбутися того, що жило всередині неї. Це означало розірвати сам зв’язок між людським світом і світом магії, який існував задовго до її народження. Разом із ним могли зникнути істоти, про існування яких люди навіть не здогадувалися: ті, хто жив у лісах, ховався серед людей, охороняв старі місця або століттями існував завдяки цій магії. Могли зникнути прокляття, але разом із ними — і ті, хто народився під їхнім впливом. Деякі люди, які мали в собі частину магічної крові, могли просто перестати існувати. Еліза відчула, як холонуть пальці. Вона все життя хотіла одного — нарешті позбутися таємниць, які переслідували її. Хотіла повернути собі звичайне життя, у якому не було б пророцтв, символів, проклять і людей, які постійно вирішували за неї. Але тепер вона раптом зрозуміла: якщо вона натисне на цю межу й знищить магію, то може врятувати себе, але прирече на смерть тисячі інших. Вона подивилася на Александера. Він стояв мовчки, ніби боявся навіть дихати. Еліза знала, що його життя теж пов'язане з цією магією. І вперше її вибір перестав бути вибором між страхом і силою. Тепер перед нею стояло набагато страшніше питання: чи має вона право знищити цілий світ лише тому, що сама втомилася бути його частиною?

Александер довго не говорив. Він стояв навпроти Елізи, опустивши погляд на свою руку, де під шкірою повільно ворушився темний знак прокляття. Раніше він сприймав його як покарання — як тягар, із яким доведеться жити до кінця. Але тепер знав правду. Прокляття не просто тримало його в цьому світі. Воно століттями утримувало частину магії, яка не повинна була прокинутися. І саме пробудження Елізи почало руйнувати цю рівновагу. Якщо вона знищить магію, прокляття втратить те, що тримало його живим. Він може померти разом із нею — не тому, що вона зробить йому боляче, а тому, що їхні долі виявилися пов'язаними набагато сильніше, ніж вони обоє могли уявити. Еліза дивилася на нього, намагаючись знайти в його обличчі хоча б натяк на страх, але Александер знову ховав його за своєю звичною холодністю. Лише очі видавали його. У них було те, чого вона раніше майже ніколи не бачила, — справжній страх. Не за себе. За неї.

— Ти знав? — тихо запитала Еліза.

Александер підняв очі.

— Знав.

— І збирався знову мовчати?

Він стиснув щелепу.

— Я хотів, щоб ти зробила вибір, не думаючи про мене.

Еліза гірко усміхнулася.

— Ти досі не розумієш. Після всього, що між нами було, як ти можеш просити мене зробити вигляд, що тебе не існує?

Він зробив крок до неї.

— Бо якщо ти обереш цей світ, ти можеш загинути. Якщо обереш себе — магія може зникнути. А якщо обереш мене... — він замовк.

— Що?

Александер відвів погляд.

— Ти можеш втратити все.

Еліза підійшла ближче й поклала долоню на його руку. Прокляття під її пальцями здригнулося.

— А ти?

Він подивився на неї.

— Що я?

— Якщо я знищу магію... ти помреш?

Цього разу він не зміг збрехати.

— Так.

Одне слово зависло між ними важче за будь-яке закляття.

Еліза відчула, як очі наповнюються сльозами.

— Ти весь цей час знав, що можеш померти через мій вибір... і все одно повернувся до мене?

Александер ледь усміхнувся.

— Я б повернувся, навіть якби знав, що в мене залишилася лише одна ніч.

— Навіщо?

Він дивився їй прямо в очі.

— Бо я краще помру поруч із тобою, ніж проживу ще сто років без тебе.

Еліза похитала головою, плачучи.

— Ненавиджу тебе за такі слова.

— Я знаю.

— Ні, не знаєш.

Вона міцніше стиснула його руку.

— Бо тепер я не можу просто врятувати себе. Ти зробив так, що я більше не можу думати тільки про себе.

Александер тихо відповів:

— Я ніколи не хотів бути твоєю причиною залишатися.

— А ким хотів бути?

Він затримав погляд на її обличчі.

— Тим, заради кого ти сама захочеш залишитися.

Еліза вже майже повірила, що Віолетта просто хоче її силу. Що перед нею звичайна жінка, яка заради безсмертя готова забрати в іншої людини все, що їй належить. Але цього разу Віолетта сама порушила мовчання. Вона стояла біля старого вікна й дивилася кудись у ніч, і вперше в її обличчі не було тієї холодної впевненості. Там був біль. Старий, захований настільки глибоко, що здавалося, ніби сама Віолетта давно забула, як це — сумувати.

— Ти думаєш, мені потрібна твоя сила, щоб стати безсмертною? — тихо запитала вона.

Еліза насупилася.

— А хіба ні?

Віолетта похитала головою.

— Безсмертя я вже отримала. І повір мені, Елізо, це зовсім не той подарунок, яким його уявляють люди.

Александер напружився.

— Віолетто, не починай.

— Ні, — перебила вона його. — Вона має знати.

Еліза подивилася на неї.

— Що?

Віолетта повільно повернулася.

— Двадцять два роки тому я втратила людину, яку любила найбільше.

Еліза мовчала.

— Він загинув через розрив між світами. Я намагалася його врятувати. Віддала роки життя, силу, все, що мала. Але магія забрала його.

Її голос здригнувся лише на мить.

— І тоді я дізналася про пророцтво. Про дитину, яка одного дня зможе відкрити шлях між світами.

Еліза відчула холод.

— Тобто... я?

— Так.

— Ти хочеш використати мене, щоб повернути його?

Віолетта заплющила очі.

— Я хочу лише один шанс. Один.

Александер похмуро сказав:

— Ти не знаєш, кого повернеш.

— Знаю.

— Ні. Ти знаєш лише того, ким він був.

Віолетта різко подивилася на нього.

— Не смій говорити мені про втрату.

— Я знаю більше, ніж ти думаєш.

— Саме тому ти мене розумієш.

Еліза дивилася на них обох і раптом побачила у Віолетті не тільки ворога.