РОЗДІЛ 23. «Відьма»

Ніч над Единбургом була неприродно тихою.

Після того, як магія прокинулася, місто ніби завмерло. Навіть вітер стих, дерева за вікнами стояли нерухомо, а в старому будинку час від часу здригалися стіни, наче десь далеко під землею продовжувало битися величезне серце.

Еліза сиділа біля каміна, загорнувшись у ковдру. Вона мовчала вже кілька хвилин, дивлячись на полум'я.

Александер стояв біля вікна.

Він не зводив погляду з темної вулиці.

— Ти знову це робиш, — тихо сказала Еліза.

— Що саме?

— Вдаєш, що все під контролем.

Александер ледь усміхнувся.

— Я не вдаю.

Еліза підняла брову.

— Александере.

— Добре.

Він повернувся до неї.

— Я вдаю.

Еліза тихо засміялася, але сміх швидко згас.

— Ти боїшся?

Александер не відповів одразу.

— Так.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Ти навіть не заперечуєш?

— Сьогодні вже немає сенсу.

Він сів навпроти.

— Я відчуваю її.

— Кого?

Його погляд став серйозним.

— Ту, хто прийде за тобою.

Еліза відчула холод у грудях.

— Ти знаєш, хто це?

— Знаю.

— Хто?

Александер кілька секунд мовчав.

— Відьма.

У кімнаті стало тихо.

— Це її справжнє ім'я?

— Ні.

— Тоді хто вона?

Александер стиснув руки.

— Жінка, яка знала про тебе ще до твого народження.

Еліза завмерла.

— Міріам?

— Ні.

Він похитав головою.

— Міріам знала про пророцтво. Але ця жінка знала про тебе.

Еліза підвелася.

— Звідки?

— Вона була там.

— Де?

— У день твого народження.

Еліза зблідла.

— Ти її бачив?

— Так.

— І ніколи не сказав?

Александер опустив голову.

— Я думав, що вона давно мертва.

— А тепер?

Він подивився у вікно.

— Тепер вона знає, що ти прокинулася.

Несподівано вогонь у каміні згас.

Еліза здригнулася.

— Александере...

— Не рухайся.

Десь нагорі почувся тихий жіночий сміх.

Еліза повільно підняла голову.

— Вона вже тут?

Александер встав перед нею.

— Сховайся за мною.

— Ні.

— Елізо.

— Ти сам сказав, що більше не вирішуватимеш за мене.

Він подивився на неї.

— Тоді просто залишайся поруч.

Двері будинку повільно відчинилися.

На порозі стояла жінка.

Вона виглядала зовсім звичайно. Темне довге волосся, бліде обличчя, чорне пальто. Ніяких страшних очей чи демонічної посмішки.

Саме це й налякало Елізу найбільше.

Жінка подивилася просто на неї.

І усміхнулася.

— Нарешті.

Еліза відчула, як символ на її долоні спалахнув.

Александер напружився.

— Віолетта.

Жінка перевела на нього погляд.

— Я чекала, коли ти нарешті назвеш мене справжнім ім'ям.

— Ти не повинна була повертатися.

Вона тихо засміялася.

— А ти досі говориш так, ніби можеш мені наказувати.

Її погляд знову зупинився на Елізі.

— Вона дуже схожа на Вікторію.

Еліза зробила крок уперед.

— Ви знали мою матір?

— Я знала її краще, ніж ти думаєш.

— І знали мене?

— Ще до того, як ти зробила перший вдих.

Еліза стиснула кулаки.

— Чого ви хочете?

Віолетта усміхнулася.

— Того, що належить мені.

Александер різко став між ними.

— Її сила їй не належить. І тобі тим більше.

Відьма подивилася на нього майже зі співчуттям.

— Ти досі думаєш, що можеш її захистити?

— Так.

— Навіть ціною власного життя?

Александер нічого не відповів.

Еліза подивилася на нього.

Відьма це помітила.

— Ось воно...

Вона тихо засміялася.

— Тепер я розумію.

— Що? — запитала Еліза.

— Чому він стільки років боявся тебе.

Еліза насупилася.

— Він боявся не тебе, — продовжила Віолетта. — Він боявся того дня, коли ти зрозумієш, хто ти насправді.

Александер різко сказав:

— Замовкни.

— Чому? Бо вона нарешті почує правду?

Еліза подивилася на нього.

— Яку правду?

Александер мовчав.

Віолетта усміхнулася.

— Твоя сила не просто може змінити магічний світ, Елізо.

Вона зробила крок уперед.

— Вона може зробити мене безсмертною.

Еліза відчула, як по спині пробіг холод.

— Ти хочеш забрати мою силу...

— Ні.

Відьма дивилася їй прямо в очі.

— Я хочу забрати тебе.

Александер схопив Елізу за руку.

— Ти не отримаєш її.

Віолетта усміхнулася.

— Побачимо.

Вона підняла руку.

Символ на долоні Елізи раптом спалахнув таким сильним світлом, що вона скрикнула й упала на коліна.

— Елізо!

Александер кинувся до неї.

Віолетта лише спостерігала.

І в її очах не було злості.

Там було щось значно страшніше.

Очікування.

— Ти думала, що прокинулася сама, дитино?

Еліза підняла на неї заплакані очі.

— Що?..

Віолетта тихо сказала:

— Я розбудила тебе.

Александер завмер.

І вперше за весь час Еліза побачила на його обличчі справжній, неприхований жах.

Двері старого будинку залишалися відчиненими, хоча ще хвилину тому Александер власноруч зачинив їх. Холодний вітер прослизнув усередину й погасив останню свічку біля каміна. Еліза здригнулася й мимоволі стиснула руку Александера.

— Вона вже тут? — прошепотіла вона.

Александер не відповів. Його погляд був прикутий до темного коридору.

— Александере?

— Так.

Одне слово прозвучало тихо, але Еліза одразу відчула, наскільки він напружений.

— Ти її знаєш?

— Знаю.

— І боїшся?

Він подивився на неї.

— Так.

Еліза ніколи не чула від нього такої чесної відповіді. Без холодності. Без спроби пожартувати чи приховати страх.

Десь у темряві пролунав жіночий голос:

— Як зворушливо.