РОЗДІЛ 22. «Александер»

Еліза ще стояла біля тріснутої підлоги, не зводячи очей із темної щілини, коли за її спиною почувся звук відчинених дверей. Вона різко обернулася. Серце стислося так сильно, що на секунду стало важко дихати. У дверях стояв Александер. Втомлений, блідий, із мокрим від дощу волоссям і подряпиною на щоці. Він виглядав так, ніби повертався сюди не дорогою, а крізь саме пекло.

Еліза не сказала нічого.

Вона просто дивилася на нього.

Після всього, що сталося між ними, вона не знала, що відчуває сильніше — полегшення чи образу.

Александер теж мовчав. Його погляд ковзнув по її руках, по символу, що ще світився під шкірою, а потім опустився до тріщини в підлозі.

Він одразу все зрозумів.

— Ти її розбудила...

Еліза насупилася.

— Я не знала, що вона там.

— Я знаю.

— Тоді не говори зі мною так, ніби це знову моя провина.

Александер підняв очі.

— Я не звинувачую тебе.

— А звучить саме так.

Він зробив крок уперед.

Еліза автоматично відступила.

Цей рух боляче вдарив його сильніше, ніж будь-які слова.

Александер зупинився.

Раніше він би наполіг. Сказав би, що їй небезпечно залишатися тут. Взяв би її за руку й вивів із будинку, навіть якщо вона кричала б, що ненавидить його.

Але тепер він лише тихо сказав:

— Я бачу, що ти більше не довіряєш мені.

Еліза гірко всміхнулася.

— Ти нарешті це помітив?

Він опустив погляд.

— Так.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Потім Александер сказав:

— Я прийшов не забрати тебе.

Еліза не очікувала цього.

— Тоді навіщо?

Він зробив ще один крок, але цього разу зупинився на відстані.

— Щоб цього разу залишитися.

Еліза завмерла.

— Ти ж сам сказав, що мені краще без тебе.

— Я помилявся.

— Ти багато в чому помилявся.

— Знаю.

Вона чекала виправдань.

Їх не було.

І це чомусь злило її ще більше.

— Ти навіть не будеш пояснювати?

— Буду. Але не зараз.

— Чому?

Александер глянув на темряву під ногами.

— Бо цього разу в нас немає часу на мої помилки.

Еліза помітила, як він непомітно притиснув руку до боку. Він намагався приховати біль.

— Ти поранений?

— Нічого серйозного.

— Александере.

— Елізо...

— Не бреши мені.

Він усміхнувся ледь помітно.

— Ти стала дуже схожа на свою матір.

Еліза одразу спохмурніла.

— Не порівнюй мене з нею.

Посмішка зникла.

— Добре.

Пауза.

— Ти права.

Він повільно зняв мокре пальто й поклав його на старий стілець.

— Я залишуся тут. Але не буду змушувати тебе довіряти мені.

Еліза дивилася на нього, не знаючи, що відповісти.

— А якщо я скажу, що не хочу тебе тут бачити?

Александер ковтнув.

— Я залишуся неподалік.

— А якщо скажу піти?

Він довго дивився їй в очі.

— Тоді піду.

Еліза відчула, як у грудях щось боляче стиснулося.

Колись вона мріяла почути від нього саме ці слова — що він нарешті перестане вирішувати за неї.

А тепер, коли почула, чомусь стало страшно.

Вона відвернулася.

— Ти запізнився.

— Знаю.

— Я дуже на тебе злилася.

— Знаю.

— І досі злюся.

Александер тихо відповів:

— Я знаю.

Еліза подивилася на нього через плече.

— Ти можеш хоч раз сказати щось інше?

Він на секунду задумався.

— Я сумував за тобою.

Еліза завмерла.

Александер відвів погляд, ніби сам не очікував, що скаже це вголос.

— Більше, ніж мав би.

У кімнаті стало тихо.

Еліза нічого не відповіла.

А потім під ногами знову пролунав глухий звук.

Бум.

Вони одночасно подивилися вниз.

Александер миттєво став серйозним.

— Вона знає, що я повернувся.

— Хто?

Він подивився на Елізу.

— Та, що спить під землею.

І цього разу Еліза не відступила від нього.

Вона лише тихо сказала:

— Тоді залишайся.

Александер подивився на неї.

— Я залишуся.

Бум.

Третій удар уже був зовсім поруч.

Александер зачинив двері й ще кілька секунд стояв нерухомо, ніби збирався з думками. Еліза помітила, що він став надто мовчазним. Не тим звичним холодним мовчанням, за яким він ховав свої секрети. Цього разу в ньому було щось інше. Напруга. Втома. Страх, який він майже фізично намагався втримати всередині.

— Що ти знаєш? — запитала вона.

— Більше, ніж хотів би.

— Тоді говори.

Александер подивився на неї.

— Коли ти торкнулася символу й пробудила силу, прокляття змінилося.

Еліза насупилася.

— Яке це має відношення до тебе?

Він мовчав.

— Александере.

— Пряме.

Еліза зробила крок ближче.

— Поясни.

Він повільно закотив рукав. На його руці проступали темні лінії прокляття. Вони вже не були такими, як раніше. Тепер вони тягнулися вище, до плеча, ніби щось під шкірою повільно прокидалося разом із нею.

Еліза зблідла.

— Воно стало гіршим.

— Так.

— Через мене?

— Через твою силу.

Вона відступила.

— Тоді я повинна була...

— Ні.

Він сказав це так різко, що вона замовкла.

— Не починай.

— Але якщо я...

— Ти нічого не повинна виправляти.

— Це через мене ти страждаєш!

Александер підійшов ближче.

— Ні, Елізо. Це прокляття було зі мною задовго до тебе.

— Але тепер воно реагує на мене.

— Саме тому я повернувся.

Вона дивилася на нього, намагаючись зрозуміти.

— Що станеться?

Александер відвів погляд.

— Якщо ти використаєш усю свою силу, щоб зупинити те, що прокинулося під будинком, воно спробує забрати енергію з твого тіла.

— І?

— Ти можеш не пережити цього.

Еліза мовчала.

— А ти?

Він не відповів.

— Александере... а ти?

Він нарешті подивився їй в очі.

— Є інший спосіб.