РОЗДІЛ 21. «Те, що спить під землею»

Еліза ще кілька секунд стояла біля тріщини в підлозі, не наважуючись поворухнутися. Після всього, що сталося, вона вже майже перестала дивуватися таємницям цього будинку, але те, що відкривалося перед нею зараз, було іншим. Значно старшим. Вона присвітила ліхтарем униз і побачила вузькі кам'яні сходи, які ховалися під підлогою. Вони вели кудись у темряву.

— Серйозно?.. — пробурмотіла вона. — У цього будинку ще й другий підвал є?

Відповіді, звісно, не було.

Еліза озирнулася. Меріам, місіс Маккензі та всі інші залишилися нагорі. Ніхто не знав, що вона знайшла цей прохід. І вперше за довгий час це навіть було добре.

Вона не хотіла, щоб хтось знову сказав їй, що робити.

Еліза зробила перший крок.

Камінь під ногою був холодним. Другий. Третій.

З кожною сходинкою повітря ставало важчим, а тиша — густішою. Ліхтар вихоплював із темряви старі кам'яні стіни, вкриті дивними знаками.

Еліза зупинилася.

— Я це вже бачила...

Вона підійшла ближче.

На стіні був вирізаний символ, який нагадував знак на її долоні.

Вона провела по ньому пальцями.

І раптом її охопило дивне відчуття.

Не страх.

Спогад.

Тільки він не міг бути її спогадом.

Перед очима на мить промайнув коридор.

Та сама кімната.

Та сама стіна.

І маленька дівчинка стоїть посеред неї босоніж.

Еліза різко відсмикнула руку.

— Ні...

Видіння зникло.

Вона важко вдихнула й притиснула долоню до грудей.

— Це просто втома.

Вона сама не повірила власним словам.

Еліза пішла далі.

Сходи закінчилися великою кам'яною аркою. За нею була кімната.

Величезна.

Стіни вкривали сотні символів, а в центрі стояв круглий кам'яний стіл.

На ньому лежали старі речі.

Фотографії.

Листи.

І предмети, яких вона ніколи раніше не бачила.

Еліза повільно зайшла всередину.

— Хто це все зробив?..

Її голос відбився від стін.

І раптом одна з них засвітилася.

Еліза завмерла.

На камені почали проявлятися зображення.

Спочатку — Лоліта.

Потім Вікторія.

Потім Александер.

А після них — вона сама.

Маленька.

Еліза підійшла ближче.

На зображенні Вікторія тримала її на руках.

Александер стояв поруч.

Він був зовсім молодим.

Еліза насупилася.

— Чому я вас усіх пам'ятаю тут?

Вона заплющила очі.

І раптом почула дитячий сміх.

Свій власний.

Еліза різко розплющила очі.

Нікого.

Тільки порожня кімната.

— Я була тут...

Цього разу це прозвучало не як припущення.

Вона знала.

Вона справді була тут.

Але тоді чому не пам'ятала?

Еліза повільно підійшла до кам'яного столу.

На його поверхні був вирізаний знайомий символ.

अदून.

Її серце завмерло.

— Що ти означаєш?..

Вона торкнулася символу.

Кімната здригнулася.

Ліхтар у її руці згас.

А в темряві дитячий голос прошепотів:

— Елізо... ти знову прийшла.

Еліза застигла.

Бо цього разу голос був її власним.

Еліза не одразу зрозуміла, що саме бачить перед собою. Світло ліхтаря тремтіло, ковзаючи по кам'яній стіні, і поступово з темряви проступило зображення. Спочатку вона побачила маленьку дівчинку. Темне волосся, тонкі риси обличчя, маленька родимка біля скроні. Еліза завмерла. Вона знала цю родимку. Вона пам'ятала її ще з дитинства. Її пальці мимоволі піднялися до власної скроні.

— Ні...

Вона підійшла ближче.

На зображенні дівчинка стояла посеред цієї самої кімнати. Поруч була Вікторія. Молодша, ніж Еліза бачила її раніше на фотографіях. Вікторія тримала доньку за руку, але її обличчя було напруженим, наче вона боялася навіть доторкнутися до власної дитини. З іншого боку стояла Лоліта. Вона дивилася на дівчинку зі сльозами на очах. А трохи позаду — Александер.

Еліза різко відсахнулася.

— Ні. Ні, цього не може бути.

Вона почала нервово сміятися, хоча сміх більше нагадував спробу не розплакатися.

— Я була тут? З ними?

Вона провела долонею по каменю.

— Чому я цього не пам'ятаю?

Ніхто не відповів.

І саме це мовчання розлютило її ще сильніше.

— Ви всі знали...

Голос зірвався.

— Мама знала. Лоліта знала. Александер знав.

Еліза витерла сльозу, яка сама скотилася по щоці.

— А я? Я, виходить, була єдиною дурною дівчинкою, якій просто нічого не сказали?

Вона різко вдарила долонею по стіні.

— Чому?!

Символ під її рукою спалахнув.

Еліза відскочила.

Її серце забилося ще швидше.

Вона подивилася на зображення Александера. На ньому він стояв поруч із маленькою Елізою і дивився на неї так, якого вона ніколи не бачила в теперішньому Александері.

Не холодно.

Не суворо.

Страшенно налякано.

Еліза довго дивилася на його обличчя.

— Чого ти боявся?.. — прошепотіла вона.

І раптом у голові промайнув уривок.

Маленька Еліза плаче.

Вікторія говорить:

— Вона не повинна це пам'ятати.

Александер відповідає:

— А якщо пам'ять повернеться?

— Тоді ми вже нічого не зможемо змінити.

Видіння обірвалося.

Еліза похитнулася й сперлася на стіну.

— Що зі мною зробили?..

Їй хотілося злитися. Хотілося кричати. Хотілося знайти Александера й змусити його нарешті відповісти на всі питання.

Але під усією цією злістю було дещо набагато страшніше.

Сумнів у самій собі.

Якщо її дитинство було брехнею...

Якщо вона не пам'ятала того, що з нею сталося...

Якщо її сила існувала ще тоді...

То ким вона була насправді?

Еліза повільно подивилася на своє відображення у темному камені.

— А якщо я все життя була не тією, ким себе вважала?..

Вона замовкла.

І вперше за весь час її лякали вже не Александер, не прокляття і навіть не ті, хто полював на неї.