РОЗДІЛ 20. «Повернення до будинку»

Еліза їхала до Единбурга сама. За вікном повільно пропливали знайомі дороги, мокрі від дощу, сірі будинки, дерева, що хиталися від вітру. Колись вона дивилася на це місто зовсім іншими очима. Тоді вона приїхала сюди після смерті Лоліти — розгублена, зла й майже впевнена, що старий будинок просто приховує якусь сімейну таємницю. Тепер вона знала набагато більше. Знала, що її народження було частиною пророцтва. Знала про свою силу. Знала, що мати залишила її не випадково. Знала, що Александер знав про неї ще до того, як вона сама зрозуміла, ким є. І найгірше — тепер вона знала, що його прокляття пов'язане з нею.

Еліза міцніше стиснула кермо.

— Дурна, — тихо сказала вона сама собі. — Просто неймовірно дурна.

Вона сама не знала, кому саме це говорила.

Собі?

Александеру?

Чи всім тим людям, які так довго вирішували її долю замість неї?

Телефон лежав на сусідньому сидінні. Еліза кілька разів дивилася на нього, хоча прекрасно знала, що там немає нічого нового.

Жодного повідомлення.

Жодного дзвінка.

Вона сама попросила його піти.

Сама сказала, що більше не довіряє йому.

Сама зачинила перед ним двері.

Тоді чому тепер їй так хотілося побачити його ім'я на екрані?

— Він навіть не написав, — прошепотіла вона.

Еліза відразу насупилася.

— І добре.

Вона помовчала.

— Дуже добре.

Ще кілька секунд.

— Мені байдуже.

Але голос зрадницьки затремтів.

Вона різко збільшила швидкість двірників і подивилася на дорогу.

Не думай про нього.

Та думки не слухалися.

Перед очима знову виник його погляд.

Його голос.

Його слова: «Я ніколи не шкодував, що був поруч із тобою».

Еліза ковтнула клубок у горлі.

— Я повертаюся не за ним.

Вона сказала це вже впевненіше.

— Я повертаюся за правдою.

І вперше за останні дні сама повірила своїм словам.

Але десь глибоко всередині знала: якби Александера не було в цій історії, вона, можливо, ніколи б не повернулася.

Коли на горизонті з'явилися перші обриси Единбурга, її серце забилося швидше.

Вона побачила знайому дорогу до будинку.

Знайомі дерева.

Старі ворота.

І той самий будинок, який колись здавався їй просто похмурим спадком минулого.

Тепер він здавався живим.

Еліза зупинила машину біля воріт і кілька секунд не виходила.

Дощ стукав по лобовому склу.

— Ну що? — тихо сказала вона сама до себе. — Повернулася.

Вона взяла ключ.

Відчинила двері автомобіля.

І тільки ступивши на мокру землю, відчула знайоме тепло на долоні.

Еліза подивилася на знак.

Він світився слабким червоним світлом.

— Тільки не це...

Світло згасло.

А з будинку долинув тихий звук.

Тук.

Еліза завмерла.

Тук.

Вона повільно підняла голову.

Тук.

Три удари.

Ті самі, з яких усе колись почалося.

Еліза подивилася на темні вікна будинку.

— Я повернулася, — прошепотіла вона.

І десь усередині будинку щось відповіло.

Не словами.

А тихим клацанням дверного замка.

Двері самі відчинилися.

Еліза переступила поріг і відразу відчула, як по спині пробіг холод. Усередині було тихо. Занадто тихо для будинку, який ще кілька хвилин тому сам відчинив перед нею двері. Вона зачинила їх за собою й кілька секунд стояла нерухомо, прислухаючись. Нічого. Лише дощ тихо бився об вікна.

— Спокійно, — прошепотіла вона сама собі. — Це просто будинок.

Але щойно вона підняла очі, усмішка зникла з її обличчя.

Фотографії на стіні були розвішані інакше.

Еліза повільно підійшла ближче. Вона добре пам'ятала, де стояв кожен знімок. Тут була Лоліта. Тут — її мати. А тут...

Вона завмерла.

На старій фотографії, якої раніше точно не було, стояли троє людей.

Вікторія.

Молодий Александер.

І маленька дівчинка, яку Еліза впізнала одразу.

— Я...

Вона торкнулася фотографії кінчиками пальців.

— Це я?

Раптом десь у коридорі скрипнули двері.

Еліза різко обернулася.

— Хто там?

Відповіді не було.

Вона зробила крок уперед.

Двері в кімнату повільно відчинилися самі.

— Дуже смішно, — нервово прошепотіла Еліза. — Якщо це ти, Александере, то можеш уже перестати ховатися.

Тиша.

Вона сама здивувалася, що вимовила його ім'я.

Ніби частина її все ще чекала, що він справді вийде з темряви.

Але ніхто не вийшов.

Еліза зайшла до кімнати.

На стіні почали проступати символи.

Один.

Другий.

Третій.

Вони з'являлися просто на її очах, ніби будинок прокидався після довгого сну.

— Що ви від мене хочете?..

Її голос став тихішим.

Знак на долоні нагрівся.

Еліза стиснула руку.

— Я повернулася. Чуєте? Я повернулася за правдою.

Символи раптом спалахнули.

І один із них нагадував слово, яке вона вже бачила.

अदून.

Еліза завмерла.

— Знову ти...

Вона зробила крок назад.

Підлога тихо скрипнула.

— Ні.

Ще один звук.

Вона обернулася.

Нічого.

Еліза нервово засміялася.

— Чудово. Просто чудово. Сама повернулася в будинок, де стіни пишуть загадки, двері відкриваються самі, а я вже розмовляю з порожніми кімнатами.

Вона намагалася пожартувати, але голос видав її.

Їй було страшно.

По-справжньому.

Раніше, коли в цьому будинку ставалося щось дивне, поруч був Александер.

Вона могла злитися на нього.

Могла кричати.

Могла говорити, що не потребує його захисту.

Але він був поруч.

Тепер його не було.

І від цієї думки стало ще страшніше.

— Я не сумую за тобою, — тихо сказала вона в порожнечу.

Пауза.

— Зрозумів?

Ніхто не відповів.

Еліза опустила очі.

— Я просто...

Вона не договорила.