РОЗДІЛ 19. «Зрада»

Еліза повернулася до кімнати повільно. Вона більше не плакала. Сльози залишилися десь там, у минулому, разом із тією дитиною, яка ще могла повірити, що дорослі приховують правду лише тому, що хочуть її захистити.

Тепер перед Александером стояла зовсім інша Еліза.

Він одразу це помітив.

— Елізо...

— Не треба.

Вона зупинилася навпроти нього.

Александер дивився на неї уважно, ніби намагався зрозуміти, що саме вона вже знає.

І це розлютило її ще більше.

— Не дивись на мене так.

— Як?

— Наче ти знову думаєш, що знаєш, що для мене краще.

Він мовчав.

Еліза зробила ще один крок.

— Я бачила видіння.

Александер зблід.

— Що саме?

— Не роби цього.

— Чого?

— Не став запитань, коли вже знаєш відповідь.

Він опустив погляд.

Еліза вдихнула, намагаючись не дати голосу зірватися.

— Ти знав.

Александер не відповів.

— Александере.

Тиша.

— Ти знав, ким я є?

Він повільно підняв очі.

— Так.

Одне слово.

Лише одне.

Але Елізі здалося, що після нього весь світ навколо став порожнім.

Вона кілька секунд просто дивилася на нього.

— Від самого початку?

Александер мовчав.

— Я запитала тебе.

— Так.

Еліза нервово усміхнулася.

— Зрозуміло.

Вона відійшла до вікна.

— І скільки років ти збирався мені про це не розповідати?

— Я хотів сказати.

— Коли?

— Коли настане правильний момент.

Еліза різко повернулася.

— Правильний момент?

Вона засміялася, але в тому сміху не було нічого веселого.

— Ти серйозно?

— Елізо...

— Двадцять років, Александере.

Він стиснув щелепу.

— Я знаю.

— Ні. Ти не знаєш.

Вона підійшла ближче.

— Ти не знаєш, як це — усе життя думати, що з тобою щось не так. Думати, що мама просто не захотіла тебе. Думати, що бабуся щось приховувала, але хоча б любила тебе...

Голос затремтів.

— А потім дізнатися, що всі вони знали.

Александер тихо сказав:

— Я не хотів, щоб ти жила зі страхом.

— А я мала право вибрати, чи хочу знати!

— Ти була дитиною.

— І що? — Еліза витерла сльозу. — Дитина не має права знати правду про власне життя?

— Я боявся, що вона тебе зламає.

— А твоє мовчання не зламало?

Він замовк.

Еліза дивилася на нього, чекаючи хоча б одного заперечення.

Але Александер нічого не сказав.

І це боліло сильніше.

— Ти знав про пророцтво?

— Так.

— Про мою силу?

— Так.

— Про те, що за мною полюватимуть?

— Так.

— Про те, що я можу змінити баланс між світами?

Александер повільно кивнув.

Еліза прикрила очі.

— Боже...

Вона відвернулася.

— А про прокляття?

Александер завмер.

Цього разу мовчання тривало довше.

Еліза зрозуміла відповідь ще до того, як він заговорив.

— Так, — сказав він.

Вона різко повернулася.

— І ти дозволив мені закохатися в тебе, знаючи про це?

Александер зблід.

— Я не дозволяв тобі нічого.

— Тоді чому не пішов?

— Бо не зміг.

— Міг.

— Ні.

— Міг, Александере!

Вона вдарила долонею по столу.

— Ти міг піти! Міг сказати правду! Міг хоча б дати мені можливість вирішити самій!

Він дивився на неї, і вперше в його очах не було звичної холодності.

Там був страх.

Справжній.

— Я боявся втратити тебе.

Еліза завмерла.

— А тепер?

Александер тихо відповів:

— Тепер боюся, що вже втратив.

Вона відвела погляд.

На кілька секунд у кімнаті стало зовсім тихо.

А потім Еліза сказала:

— Я більше не знаю, хто ти.

Александер ковтнув.

— Я той самий чоловік, який обіцяв твоїй матері захищати тебе.

— Ні.

Вона подивилася йому прямо в очі.

— Ти той чоловік, який усе життя вирішував за мене, що я повинна знати про себе.

І цього разу Александер не знайшов, що відповісти.

Еліза ще кілька секунд стояла навпроти нього, ніби чекала, що Александер нарешті скаже щось, що зможе повернути все назад. Одне речення. Одне пояснення, якому вона зможе повірити. Але він мовчав.

І це мовчання знову нагадало їй усе.

Його холодний погляд у перші дні.
Його постійні попередження.
Його зникнення без пояснень.
Ту записку: «Не шукай мене».
Його слова: «Не довіряй мені».

Еліза гірко усміхнулася.

— Тепер я розумію.

— Що саме?

— Чому ти весь час казав мені не довіряти тобі.

Александер опустив очі.

— Елізо...

— Ні. Дай мені договорити.

Вона витерла сльози й зробила крок до нього.

— Ти весь цей час знав, хто я.

— Я знав не все.

— Але знав достатньо!

— Я знав про пророцтво. Знав про твою силу. Знав, що за тобою можуть прийти.

— І мовчав.

— Бо хотів тебе захистити.

Еліза різко засміялася.

— Знову це слово.

— Яке?

— Захистити.

Вона подивилася на нього з болем.

— Мама залишила мене, щоб захистити. Лоліта приховувала правду, щоб захистити. Ти брехав мені, щоб захистити.

— Я не брехав.

— Ти називаєш це як хочеш.

Вона підійшла зовсім близько.

— Коли ти дивився мені в очі й казав, що не знаєш, що відбувається... ти знав.

— Не все.

— Коли ти казав мені не йти в ліс — ти знав, чому.

— Так.

— Коли ти зник тієї ночі...

Александер стиснув кулаки.

— Я намагався відвести їх від тебе.

— А коли повернувся?

— Бо зрозумів, що не можу залишити тебе саму.

— А коли я запитувала про матір?

Він мовчав.

— Ти теж знав.

— Я знав, що вона жива.

Еліза завмерла.

— Ти...

Вона відступила на крок.

— Ти знав, що моя мама жива, і дозволив мені думати, що її більше немає?

— Я не знав, де вона.

— Але знав, що вона жива!