РОЗДІЛ 18. «Правда»

Еліза не знала, чому взагалі продовжує йти за цією жінкою. Кожен крок віддаляв її від будинку, від Александера, від Вікторії — від усього, що ще кілька хвилин тому здавалося її єдиною реальністю. Дощ тихо стікав по її волоссю, пальці стискали старий ключ, а червоне світло на долоні то згасало, то знову спалахувало, ніби саме воно вело її вперед. Незнайомка йшла попереду мовчки. Вона жодного разу не озирнулася, ніби була впевнена, що Еліза піде за нею.

— Якщо ви думаєте, що я просто повірю вам після всього, що сьогодні дізналася, то помиляєтеся, — нарешті сказала Еліза.

Жінка зупинилася.

— Я й не прошу тебе мені довіряти.

— Тоді навіщо я тут?

— Бо ти сама пішла за мною.

Еліза насупилася.

— Можливо, я зробила помилку.

— Можливо.

— Ви завжди так відповідаєте?

— Коли не хочу брехати — так.

Еліза ледь не розсміялася.

— Прекрасно. Ще одна людина, яка говорить загадками.

Жінка вперше обернулася. Їй було близько сорока років. На її обличчі не було ані погрози, ані усмішки — тільки якась дивна втома, ніби вона чекала цієї зустрічі надто довго.

— Мене звати Міріам.

— Добре, Міріам. Тепер поясніть, чому ви знали, що я вийду з будинку.

Міріам подивилася на її долоню.

— Бо я знала, що одного дня ти це зробиш.

— Звідки?

— Я знала Вікторію.

Еліза завмерла.

— Ви знали мою маму?

— Так.

— Знали Лоліту?

— Так.

Еліза зробила крок ближче.

— Александера?

Міріам не відповіла одразу.

Цієї паузи вистачило.

— Ви знали його теж.

— Знала.

Еліза відчула, як усередині знову підіймається знайомий гнів.

— Чудово. Ще одна людина з мого минулого, яка знала про мене більше, ніж я сама.

— Я знала про тебе ще до того, як ти народилася.

Еліза застигла.

— Що?

Міріам повільно підійшла до старих дверей будівлі й відчинила їх.

— Заходь.

— Спочатку поясніть.

— Тут не те місце, де варто говорити просто неба.

Еліза вагалася.

— Якщо ви спробуєте мені щось зробити...

— Ти все одно спробуєш мене зупинити.

— Не сумнівайтеся.

На обличчі Міріам уперше з'явилася ледь помітна усмішка.

— Саме такою я тебе й уявляла.

Еліза зайшла всередину.

Стара будівля була майже порожньою. Кам'яні стіни, пил на підлозі, старі свічки на столі. Але щойно Еліза переступила поріг, символ на її долоні спалахнув яскравіше.

Міріам це помітила.

— Воно прокинулося.

— Що саме?

— Те, заради чого тебе шукали всі ці роки.

Еліза повільно підняла руку.

— Ви теж знали про це?

— Я знала, що ти народишся.

— Це не відповідь.

Міріам подивилася їй просто в очі.

— Тоді слухай уважно.

Вона зробила крок ближче.

— Ти народилася не просто дівчиною.

Еліза мовчала.

— Ти народилася в момент, коли старий магічний баланс уже почав руйнуватися. Твоя мати знала це. Лоліта знала. Александер знав.

— А я — ні.

— Ти була дитиною.

— Я вже не дитина.

— Саме тому я тут.

Еліза відчула, як серце починає битися швидше.

— Хто я?

Міріам поглянула на червоне світло в її долоні.

— Ти не просто спадкоємиця.

Еліза затамувала подих.

Міріам тихо вимовила:

— Ти — ключ.

Еліза завмерла.

— Ключ до чого?

Міріам не відповіла.

Замість цього в глибині старої будівлі раптом пролунав глухий звук.

Тук.

Еліза різко обернулася.

Тук.

Міріам зблідла.

Тук.

Еліза прошепотіла:

— Тільки не знову...

Міріам дивилася в темний коридор.

— Тепер вони знають, що ти тут.

І червоне світло на долоні Елізи спалахнуло так яскраво, що на мить освітило всю кімнату.

А десь у темряві хтось тихо засміявся.

Міріам запалила стару свічку, і слабке світло ковзнуло по кам'яних стінах. Еліза стояла навпроти неї, схрестивши руки на грудях. Вона вже не знала, чому вірити. Ще кілька годин тому вона думала, що найбільша трагедія її життя — мати, яка покинула її. Тепер виявилося, що за її народженням стояла ціла історія, про яку вона навіть не здогадувалася.

— До твого народження світ магії та людський світ існували поруч, — почала Міріам. — Не завжди мирно. Але між ними був баланс. Межа, яка не дозволяла одному світу поглинути інший.

Еліза мовчки слухала.

— А потім баланс почав руйнуватися.

— Через що?

— Через людей, які захотіли отримати більше сили, ніж їм було дозволено.

— І тут з'явилася я?

Міріам кивнула.

— З'явилося пророцтво. У ньому говорилося про дитину, яка народиться в роду спадкоємиці. Дитину, здатну відновити рівновагу між світами.

Еліза нервово всміхнулася.

— Звучить так, ніби я персонаж якоїсь старої легенди.

— Для багатьох ти саме така.

— А для вас?

Міріам подивилася їй прямо в очі.

— Для мене ти дівчина, яку ніхто не мав права змушувати нести такий тягар самій.

Еліза на мить відвела погляд.

— Моя мама знала?

— Ще до твого народження.

— І що вона зробила?

Міріам важко видихнула.

— Злякалася.

Еліза завмерла.

— Вікторія зрозуміла, що за тобою почнуть полювати ще до того, як ти зможеш сама себе захистити. Вона знала: якщо ті люди знайдуть тебе, вони не побачать у тобі дитину. Вони побачать силу.

— Тому вона мене залишила?

Голос Елізи став тихим.

Міріам не відповіла одразу.

— Твоя мати намагалася сховати тебе від тих, хто хотів використати твою силу.

Еліза стиснула кулаки.

— А чому ніхто не сказав мені правду?

Міріам опустила очі.

— Бо правда про тебе могла бути небезпечнішою за саме прокляття.

Еліза різко підняла голову.

— Для кого?

— Для тебе.

— Я двадцять років жила, думаючи, що мене просто покинули!

— Я знаю.

— Ні, ви не знаєте!