РОЗДІЛ 17. «Її мати»

Еліза зупинилася посеред кімнати так різко, ніби хтось невидимий схопив її за плечі. Перед нею стояла жінка, яку вона знала лише з фотографій, уривків чужих розповідей і власних дитячих мрій. Жінка, яку вона стільки разів уявляла, що майже навчилася пам'ятати її обличчя, хоча насправді ніколи не бачила його наживо. Вікторія була справжньою. Не спогадом. Не тінню з минулого. Не голосом із листа.

Її мати була жива.

Еліза кілька секунд просто дивилася на неї, не здатна вимовити жодного слова. Вона чекала цього моменту роками. У дитинстві уявляла, як одного дня двері відчиняться, мати зайде до кімнати, обійме її й скаже, що більше нікуди не піде. Але тепер, коли це нарешті сталося, всередині не було тієї радості, яку вона так часто малювала у своїй голові.

Там була порожнеча.

І біль.

Вікторія зробила обережний крок до неї.

— Елізо...

Еліза здригнулася від власного імені.

— Не треба.

Вікторія зупинилася.

— Я знаю, що ти злишся.

— Ти нічого не знаєш.

Голос Елізи тремтів, і це розлютило її ще більше. Вона не хотіла плакати. Не перед нею.

— Я стільки років чекала, — прошепотіла Еліза. — Ти навіть не уявляєш, скільки.

Вікторія опустила очі.

— Уявляю.

— Ні! — Еліза різко підвищила голос. — Не смій казати, що уявляєш!

Вікторія зробила ще один крок.

Еліза відступила.

— Не підходь до мене.

Ці слова прозвучали тихіше, але болючіше за крик.

Вікторія завмерла.

— Я твоя мама.

Еліза гірко усміхнулася крізь сльози.

— Ні. Ти жінка, яка мене народила.

У кімнаті стало моторошно тихо.

Александер, який стояв трохи осторонь, не втручався. Він бачив, як Еліза стискає пальці, як намагається втримати себе, і розумів: зараз будь-яке його слово буде зайвим.

Вікторія дивилася на доньку, і в її очах з'явилися сльози.

— Я думала про тебе щодня.

— А я щодня думала, чому тобі було так легко мене залишити.

— Мені не було легко.

— Тоді чому ти не повернулася?

Вікторія не відповіла.

І саме це мовчання стало для Елізи найболючішою відповіддю.

Вона витерла сльозу зі щоки й тихо сказала:

— Я стільки років хотіла назвати тебе мамою...

Пауза.

— А тепер не знаю, чи маю на це право.

Вікторія зробила крок назад.

А Еліза вперше подивилася на неї не як на свою втрачену матір.

А як на чужу людину, яка повернулася занадто пізно.

Вікторія довго мовчала. Вона дивилася на Елізу так, ніби перед нею стояла не доросла жінка, а та маленька дівчинка, яку вона колись востаннє тримала на руках. Її губи ледь помітно тремтіли.

— Я залишила тебе не тому, що не любила, — нарешті сказала вона. — Я залишила тебе, щоб ти вижила.

Еліза гірко засміялася.

— Вижила?

— Так.

— Ти називаєш це виживанням?

Вікторія здригнулася.

— Елізо...

— Ні, скажи мені! — голос Елізи зірвався. — Ти пішла. Просто пішла. А я залишилася! Я прокидалася вранці й не знала, чому в інших дітей є мама, яка заплітає їм волосся, сварить за розкидані речі, обіймає, коли вони плачуть. А в мене була порожня кімната і твоє ім'я на старій фотографії!

— Я знала, що ти будеш мене ненавидіти...

— Я не ненавиділа тебе! — перебила Еліза. — Я чекала тебе!

Вікторія заплющила очі.

— Щодня, — продовжила Еліза вже тихіше. — Я чекала, що ти прийдеш. Навіть коли виросла. Навіть коли перестала говорити про тебе. Десь усередині я все одно думала: «Може, сьогодні мама повернеться».

По її щоках покотилися сльози.

— А ти не прийшла.

Вікторія теж не стрималася. Вона швидко витерла сльозу, але пальці тремтіли.

— Я не могла.

— Не могла чи не хотіла?

— Не могла!

— Тоді чому ти зараз можеш?!

Вікторія замовкла.

Еліза дивилася на неї, важко дихаючи.

— Чому, мамо?

Це слово вирвалося випадково.

Вона сама завмерла, почувши його.

Вікторія підняла очі.

— Скажи ще раз...

— Не проси мене.

— Елізо...

— Не треба!

Еліза відвернулася, затиснувши долонями обличчя.

— Я стільки років хотіла сказати це слово, — прошепотіла вона. — А тепер воно болить.

Вікторія зробила крок до неї, але зупинилася.

— Я боялася, що вони знайдуть тебе.

— Хто?

— Ті, хто полював на нашу сім'ю.

— І тому ти вирішила, що мені краще рости без матері?

— Я вирішила, що краще ти будеш злитися на мене, ніж лежатимеш мертва.

Еліза різко підняла голову.

— Ти навіть не дала мені вибору!

— Бо ти була дитиною!

— А тепер я не дитина! — крикнула Еліза. — І що змінилося? Ви все одно продовжуєте вирішувати за мене!

Вона повернулася до Александера.

— Ти знав?

Александер напружився.

— Елізо...

— Ти знав, що вона жива?

Він мовчав.

Цього вистачило.

Еліза відступила на крок.

— Звичайно.

Вона похитала головою, ніби нарешті склала останній шматок пазла.

— Ви всі знали.

— Не всі, — тихо сказала Вікторія.

— Яка різниця?!

Еліза витерла сльози долонею.

— Ви знали, де вона. Знали, що зі мною відбувається. Знали про магію, про прокляття, про тих людей... А я?

Вона гірко усміхнулася.

— Я була єдиною дурною людиною в цій історії, яка думала, що її життя звичайне.

— Ти не дурна, — тихо сказав Александер.

— Не захищай мене зараз.

Він замовк.

Еліза знову подивилася на Вікторію.

— Ти кажеш, що залишила мене, щоб я вижила. Але ти навіть не подумала, як я буду жити після того, як ти підеш.

Вікторія опустила голову.

І вперше за весь час у неї не знайшлося жодного виправдання.

Тільки тихе:

— Пробач мені.

Еліза дивилася на неї крізь сльози.

— Я хочу.

Вікторія підняла очі.

— Що?

— Я хочу тебе пробачити.

Еліза зробила вдих.

— Але я ще не можу.

Еліза ще кілька секунд стояла нерухомо. Її груди важко здіймалися, а сльози, які вона так довго намагалася стримувати, одна за одною котилися по щоках. Вона дивилася на Вікторію й не могла зрозуміти, що болить сильніше: те, що мати справді стоїть перед нею, чи те, що ця зустріч зовсім не схожа на ту, про яку вона мріяла все життя.