РОЗДІЛ 16. «Кохання — це теж магія»

«Iris» — Goo Goo Dolls.

Еліза сиділа біля вікна й дивилася, як дощ повільно спускається по склу. Вона вже кілька хвилин тримала чашку в руках, але чай давно охолов. Їй було байдуже. У голові знову крутилися моменти, які вона так старанно намагалася відсунути кудись подалі. Перша зустріч з Александером. Його холодний голос. Постійне бажання контролювати кожен її крок. Їхні сварки, коли вона кричала, що не потребує його захисту. Його зникнення. Те, як він повернувся саме тоді, коли вона вже майже перестала вірити, що він прийде. Його руки, які витягували її з небезпеки. Його погляд, коли він думав, що вона не бачить. І той поцілунок у темному будинку, який вона досі відчувала десь під шкірою. Еліза заплющила очі й тихо видихнула. — Ні... — прошепотіла вона сама собі. — Тільки не це. Вона поставила чашку на підвіконня й провела долонею по обличчю. Їй хотілося злитися. На нього. На себе. На матір, яка залишила після себе стільки загадок. На Лоліту, яка все життя щось приховувала. На цю дивну магію, яка перевернула її життя догори дриґом. Але найбільше вона злилася саме на себе, бо нарешті зрозуміла те, від чого вже не могла втекти. Вона закохалася в Александера. Не в загадкового хранителя. Не в чоловіка, який завжди приходив її рятувати. Не в того холодного й самовпевненого чоловіка, якого вона спочатку не могла терпіти. Вона закохалася в людину, яка ховалася за всім цим. У того, хто мовчки залишався поруч, коли їй було страшно. У того, хто міг сказати різке слово, але потім перевірити, чи вона не поранилася. У того, хто боявся показати власну слабкість більше, ніж будь-чого іншого. Еліза усміхнулася крізь легкий сум. — От дурна... — тихо сказала вона. — Серед усіх людей саме в нього? Вона опустила погляд на свою руку. Символ на шкірі вже не світився, але вона пам'ятала, як він реагував щоразу, коли Александер був поруч. І тоді усмішка зникла. Адже на стіні було написано: «Щоб зняти прокляття, спадкоємиця повинна віддати те, що любить найбільше». Еліза стиснула пальці. Вона боялася навіть подумати, що це може означати. Можливо, саме тому Александер так наполегливо намагався відштовхнути її. Можливо, він знав більше. Можливо, він уже здогадався, що її почуття до нього — не просто почуття. — Ні, — сказала вона вже твердіше. — Я не дозволю цьому вирішити за мене. Вона підвелася, але біля дверей зупинилася. На мить їй здалося, що за спиною хтось стоїть. Еліза обернулася. Нікого. Лише порожня кімната, тьмяне світло лампи й дощ за вікном. Вона тихо засміялася сама з себе. Але коли знову повернулася до дверей, почула кроки в коридорі. Вона завмерла. Один крок. Другий. Потім тиша. — Александере? — покликала вона. Відповіді не було. Еліза зробила крок уперед і відчула, як серце забилося швидше. Вона вже знала, що відбувається з нею. Знала, чому його присутність змушує її нервувати, чому його мовчання болить сильніше за слова і чому його зникнення лякало її набагато більше, ніж будь-яка магічна загроза. Вона закохалася. І найстрашніше було навіть не це. Найстрашніше — вона вже не хотіла від цього кохання тікати.

Александер стояв біля вікна й дивився на гори, що ховалися за ранковим туманом. Еліза сиділа за столом і вже хвилин десять робила вигляд, що читає книгу. Насправді вона стежила за ним. За тим, як він тримав руки в кишенях, як час від часу проводив поглядом по кімнаті, ніби шукав причину піти. Відтоді як вони поговорили про прокляття, він став іншим. Не холоднішим — навпаки. Обережнішим. Наче кожен її погляд міг видати те, що він так старанно приховував. Нарешті Еліза закрила книгу. — Ти збираєшся весь день стояти біля цього вікна? Александер навіть не обернувся. — Мені подобається тиша. — Ні. Тобі подобається не розмовляти зі мною. Він повільно повернув голову. — Це різні речі. — Для тебе, можливо. Для мене — вже ні. На кілька секунд запала тиша. Александер підійшов до столу, але не сів навпроти, як зазвичай. Залишився стояти на відстані. Еліза одразу це помітила. — Знову? — Що саме? — Ти знову від мене віддаляєшся. — Я поруч. — Фізично — так. А все інше? Він стиснув щелепу й відвів погляд. — Елізо, не починай. — А чому ні? Ти думаєш, я не бачу? Ще кілька днів тому ти міг дивитися на мене так, ніби я єдина людина в цьому будинку. А тепер, щойно я заходжу в кімнату, ти знаходиш собі справу. — Тобі здається. — Ні. Я дуже добре знаю, коли людина від мене тікає. Александер подивився на неї. Цього разу його погляд був зовсім не холодним. У ньому було щось таке, від чого Еліза на мить забула, що хотіла сказати. — І що ти бачиш? — тихо запитав він. — Що ти боїшся. Він ледь усміхнувся, але в цій усмішці не було радості. — Я не боюся. — Боїшся. — Чого? — Мене. Александер замовк. Еліза підвелася й зробила крок до нього. — Я бачу, як ти дивишся на мене, Александере. Не треба більше робити вигляд, що між нами нічого не змінилося. — А якщо змінилося? — Тоді скажи. — Я не можу. — Не можеш чи не хочеш? Він провів долонею по обличчю й важко видихнув. — Ти навіть не уявляєш, наскільки сильно я хочу сказати тобі все. — То скажи! — Не все можна сказати, не зруйнувавши те, що ще залишилося. Еліза завмерла. Її голос став тихішим: — А ти думаєш, мовчання нічого не руйнує? Александер подивився їй прямо в очі. — Я думаю, що іноді мовчання — єдине, що може тебе врятувати. — Я не просила мене рятувати. — Я знаю. — Тоді перестань вирішувати за мене. — Я намагаюся. — Ні, — Еліза похитала головою. — Ти намагаєшся переконати себе, що тобі байдуже. І в тебе це погано виходить. На його обличчі щось змінилося. Він зробив крок до неї, але зупинився. — Ти справді хочеш знати, чому я тримаюся від тебе подалі? — Так. — Бо коли ти поруч, я забуваю, чому повинен тебе відпустити. Еліза затамувала подих. — А чому ти повинен? Александер довго мовчав. Потім тихо сказав: — Бо я вже почав боятися не за тебе. Я почав боятися втратити тебе. — То ти мене любиш? Він заплющив очі на секунду, ніби це питання завдало йому болю. — Не став мені цього питання. — Чому? — Бо якщо я відповім чесно, назад дороги вже не буде. Еліза дивилася на нього, і злість у її очах поступово змішувалася з болем. — Мені набридло, Александере. Мені набридло здогадуватися, що ти відчуваєш. Мені набридло, що кожна правда про тебе приходить до мене випадково. — Я знаю. — Тоді чому ти досі мовчиш? Він підійшов ближче. Тепер між ними залишалося лише кілька кроків. — Тому що ти — єдина людина, яку я не хочу втягувати у своє прокляття. Еліза тихо відповіла: — А якщо я вже в ньому? Александер подивився на символ на її руці. Потім знову на неї. — Тоді я боюся, що вже запізно тебе врятувати. Еліза зробила ще один крок. — Можливо, мені не потрібен рятівник. Можливо, мені потрібен просто ти. Він завмер. На мить зникла вся його звична впевненість. Залишився лише чоловік, який не знав, що сказати жінці, яку вже любив сильніше, ніж дозволяв собі. Александер відвів погляд і тихо промовив: — Саме цього я й боявся.