РОЗДІЛ 15. «Між нами»

Another Love» — Tom Odell.

Машина зупинилася далеко від Единбурга, серед темних гір, де дорога майже зникала під мокрим листям, а густий туман стелився між деревами. Еліза кілька секунд просто сиділа, дивлячись крізь запітніле скло. Вона не знала, де вони. Не знала, скільки ще доведеться тікати. І найбільше її дратувало те, що Александер знову мовчав. Він заглушив двигун, але не поспішав виходити. — Ми приїхали? — нарешті запитала вона. — Так. — І де ми? Александер подивився вперед. — У безпечному місці. Еліза скептично усміхнулася. — Після всього, що сталося, слово «безпечне» вже звучить як жарт. Він нічого не відповів. Вийшов із машини й відкрив багажник. Еліза ще кілька секунд залишалася всередині, а потім теж вийшла. Холод одразу пробрався під куртку. Дощ був дрібним, майже невидимим, але за хвилину волосся вже стало вологим. Перед ними стояв старий кам'яний будинок. Він був невеликим, але виглядав так, ніби пережив не одне покоління. Темні вікна, обвиті плющем стіни, дерев'яні двері й маленька веранда, над якою скрипів від вітру старий ліхтар. — Тут ніхто не живе? — запитала Еліза. — Не зараз. Вона подивилася на нього. — Що означає «не зараз»? Александер уже йшов до дверей. — Ходімо. — Ти можеш хоча б один раз відповісти нормально? Він зупинився, але не повернувся. — Можу. Просто не хочу. — Чудово, — пробурмотіла Еліза й пішла за ним. Двері відчинилися важко, наче будинок не хотів їх впускати. Усередині пахло деревом, старим каменем і чимось дуже знайомим — лавандою. Еліза завмерла на порозі. — Тут пахне так само, як у бабусиному будинку. Александер подивився на неї, але нічого не сказав. Він зайшов усередину, поставив сумку біля сходів і автоматично підійшов до старої шафи. Еліза спостерігала за ним. Він навіть не шукав, куди покласти речі. Він просто знав. Відчинив одну шухляду, дістав свічки, потім підійшов до каміна й знайшов коробку сірників у маленькій тріщині дерев'яної полиці. Еліза повільно схрестила руки на грудях. — Ти тут був. Александер завмер. — Що? — Ти навіть не шукаєш нічого. Ти знаєш, де лежить кожна річ. Він запалив свічку. — Я бував тут. — Коли? — Давно. — Наскільки давно? Він підняв на неї очі. — Дуже. Еліза підійшла ближче. — Александере, я вже втомилася витягувати з тебе кожне слово. Він мовчав. Вона озирнулася навколо. На стіні висіла стара фотографія, частково прикрита пилом. Еліза підійшла до неї й провела пальцями по рамці. На світлині був цей самий будинок. Але перед ним стояли люди. Вона не могла розгледіти їхніх облич. — Хто це? Александер різко повернув голову. — Не чіпай. Еліза здивовано подивилася на нього. — Чому? — Просто не треба. — Ти так говориш щоразу, коли боїшся, що я щось дізнаюся. Він підійшов і забрав фотографію зі стіни. — Я не боюся. — Тоді чому ти поводишся так, ніби цей будинок знає про тебе більше, ніж я? Александер подивився на фотографію в руках. На мить його обличчя стало зовсім іншим — не холодним, не впевненим. Сумним. — Бо він справді знає. Еліза завмерла. — Що це означає? Він поклав фотографію назад. — Завтра розповім. — Ні. — Елізо... — Ні, Александере. Не «завтра». Не «потім». Не «коли ти будеш готова». Я більше не збираюся чекати. Він подивився на неї довго. Потім тихо сказав: — Я жив у цьому будинку. Еліза відчула, як по спині пробіг холод. — Коли? Александер опустив очі. — До того, як ти народилася. Вона мовчала. За вікном посилився дощ, а десь далеко в горах прокотився глухий грім. Еліза дивилася на нього й раптом зрозуміла: вони приїхали сюди не просто сховатися. Він привіз її туди, де починалася його власна історія. І, можливо, саме тут вона нарешті дізнається, ким Александер був до того, як з'явився в її житті.

Еліза не могла заснути. Дощ монотонно стукав по вікнах, вітер час від часу хитав старі гілки біля будинку, а в голові знову й знову крутилася одна фраза Александера: «Я жив у цьому будинку». Вона лежала на дивані у вітальні, дивлячись у стелю, і намагалася переконати себе, що зранку він нарешті все розповість. Але вона вже знала його достатньо добре, щоб розуміти — він може знову знайти сотню причин мовчати. Тому близько другої ночі Еліза тихо підвелася. Александера у вітальні не було. Вона почула звук кроків нагорі й вирішила перевірити другий поверх. Сходи тихо рипнули під ногами. Там було холодніше. Довгий коридор освітлювався лише слабким місячним світлом, яке пробивалося крізь хмари. Еліза відчинила перші двері — порожня кімната. Другі — старий кабінет. Треті були замкнені. Вона вже хотіла повернутися, коли помітила маленький ключ на підвіконні. — Ну звісно... — прошепотіла вона. Ключ підійшов. Усередині була невелика кімната, майже повністю заповнена старими коробками. Еліза увімкнула ліхтарик на телефоні. Пил, книги, пожовклі листи. Вона відкрила одну коробку й завмерла. Там лежав старий годинник. Поруч — чорна шкіряна рукавичка, кілька пожовклих фотографій і книга з пошарпаною обкладинкою. Еліза взяла одну фотографію. На ній стояв Александер. Молодший. Набагато молодший. Але це було не найстрашніше. На фотографії був цей самий будинок. Вона перевернула її. На звороті стояла дата.

1989 рік.

Еліза кілька секунд просто дивилася на цифри.

— Ні...

Вона взяла іншу фотографію.

Александер.

Той самий погляд.

Те саме обличчя.

І дата — 1997.

Третя.

2006.

Еліза відчула, як холонуть пальці.

— Цього не може бути...

— Я теж колись так думав.

Вона різко обернулася.

Александер стояв у дверях.

— Ти мене налякав!

— Я бачу.

— Чому ти не сказав мені?

Він подивився на фотографії.

— Бо не хотів, щоб ти шукала відповіді там, де вони можуть бути небезпечними.

— А ти вважаєш, що краще залишити мене в невіданні?

— Іноді — так.

— Для кого? Для мене чи для тебе?

Александер нічого не відповів.

Еліза підняла фотографію 1989 року.

— Скільки тобі було тут?