РОЗДІЛ 13. «Лист без адресата»

Еліза знайшла його випадково. Старий конверт лежав між пожовклими сторінками книги в кімнаті Лоліти, ніби хтось навмисно сховав його саме там, де вона мала його знайти. На конверті не було адреси. Лише її ім'я, написане знайомим почерком.

Еліза.

Вона завмерла.

Вікторія.

Знову.

— Та скільки ще можна?.. — прошепотіла вона, стискаючи конверт у руці.

Її вже не лякали листи. Її злили вони. Кожна нова сторінка минулого приносила не відповіді, а ще десять запитань. Мати жива. Александер знав. Лоліта приховувала правду. Хтось полює на неї. Магія прокинулася. А тепер ще один лист, який, очевидно, чекав на неї роками.

Еліза різко розірвала конверт.

— Добре. Хочеш говорити зі мною через папір? Говори.

Вона розгорнула лист.

Перший рядок змусив її стиснути щелепи.

«Елізо, якщо ти читаєш цей лист, значить, усе сталося саме так, як я боялася…»

— Звісно, — гірко усміхнулася Еліза. — Знову «якщо». Знову загадки.

Вона прочитала далі.

«Я не могла залишитися поруч із тобою. Я мусила піти…»

Еліза різко опустила лист.

— Мусила?

У грудях піднялася образа.

— Усі ви «мусили»! Бабуся мусила мовчати. Александер мусив приховувати. Ти мусила зникнути. А я що мала робити? Просто жити й нічого не питати?

Вона ходила кімнатою, тримаючи лист у руці.

— Двадцять років, мамо...

Голос зламався.

Але цього разу вона не заплакала.

Вона витерла очі й знову подивилася на сторінку.

— Ні. Я більше не буду плакати через ваші таємниці.

Еліза сіла за старий стіл Лоліти.

Вона хотіла покликати Александера.

Хотіла жбурнути лист йому в обличчя й змусити нарешті сказати все.

Але зупинилася.

Ні.

Цього разу — ні.

Вона сама прочитає його.

Сама вирішить, кому вірити.

Сама знайде правду.

Еліза стиснула лист сильніше й прошепотіла:

— Якщо ти знову щось від мене приховала, мамо... цього разу я все одно тебе знайду.

І тільки після цих слів вона помітила маленький напис унизу сторінки.

«Але перш ніж шукати мене — не довіряй Александеру».

Еліза перечитала рядок ще раз.

«Якщо Александер повернувся до тебе, значить, вони вже знають».

Вона завмерла, а потім коротко засміялася. Без радості. Без тепла.

— Звичайно. Звичайно, мамо...

Вона зім'яла край листа в пальцях.

— Чому ви всі так любите говорити загадками?!

Її злість уже не вміщалася всередині. Вона кипіла десь під шкірою, змішувалася з образою, страхом і тією втомою, яку Еліза намагалася не показувати навіть самій собі.

Вона чула кроки в коридорі.

Знайомі.

Александер.

Еліза швидко склала лист, але не сховала його.

Двері відчинилися.

— Елізо?

Він зупинився на порозі. Погляд одразу впав на папір у її руці.

— Де ти це знайшла?

І саме це питання остаточно її розлютило.

— Ти навіть не запитав, що там написано.

Александер мовчав.

— Ти вже знаєш.

— Елізо...

— Не треба.

Вона піднялася зі стільця.

— Цього разу не треба твоїх «це небезпечно», «ти ще не готова» і «я все поясню пізніше». Я втомилася від цього!

— Я намагався тебе захистити.

— Від чого?! Від правди?

Александер зробив крок до неї.

— Вікторія не хотіла, щоб ти знала.

— А ти вирішив виконати її бажання? Двадцять років потому?

— Не все так просто.

— Для тебе, можливо!

Вона простягнула йому лист.

— Читай.

Він навіть не торкнувся паперу.

— Я знаю, що там.

Еліза завмерла.

— Ти... знаєш?

Він опустив погляд.

І цього було достатньо.

— Ти знав про цей лист?

— Ні.

— Але знав, що вона писала мені?

— Так.

— І знав, що вона жива?

Александер мовчав.

— Відповідай!

— Так.

У Елізи перехопило подих.

Вона кілька секунд просто дивилася на нього.

А потім її рука сама злетіла.

Ляпас.

У кімнаті стало тихо.

Александер повільно повернув голову, але не відступив.

Еліза сама злякалася того, що зробила. Її очі наповнилися сльозами, але голос залишився твердим.

— Це тобі за двадцять років мовчання.

Александер повернув погляд до неї.

Він не розлютився.

Не відповів.

Лише тихо сказав:

— Я заслужив.

Еліза стиснула кулаки.

— Не смій так спокійно це говорити!

— А що ти хочеш, щоб я зробив?

— Скажи правду!

— Я боюся, що коли скажу її, ти більше ніколи не подивишся на мене так, як дивилася вчора.

Еліза завмерла.

Вона згадала їхній поцілунок.

На мить її злість похитнулася.

Але вона не дозволила собі відступити.

— Не використовуй це, щоб змусити мене пробачити тебе.

— Не використовую.

Він дивився їй прямо в очі.

— Саме тому я й пішов сьогодні вранці.

— Ти пішов, бо злякався?

— Так.

— Чого?

Александер зробив паузу.

— Того, що почав хотіти залишитися.

Еліза нічого не відповіла.

За вікном почався дощ.

Вона повільно розгорнула лист.

— Тоді слухай уважно, Александере.

Він підняв очі.

— Я більше не буду чекати, поки ти вирішиш, яку правду мені можна знати.

Вона подивилася на останні рядки листа.

— Якщо моя мати жива — я її знайду.

Александер різко змінився в обличчі.

— Ні.

— Що?

— Ти не підеш її шукати.

Еліза гірко усміхнулася.

— Ось тепер я точно піду.

І саме в цю мить у коридорі почувся звук.

Повільний.

Важкий.

Наче хтось провів пальцями по старих дерев'яних дверях.

А потім знизу, з темряви, пролунав жіночий шепіт:

— Елізо... не вір йому.

Александер зблід.

Еліза повільно повернула голову до дверей.

— Ти знаєш цей голос?

Він не відповів.

І тоді вона зрозуміла.

Він знає.