РОЗДІЛ 12. «Ніч без місяця»

Единбург заснув під дощем.

Не під звичайним — цього вечора він падав майже беззвучно, тонкими холодними нитками ковзаючи по шибках старого будинку. Еліза сиділа біля вікна, загорнувшись у плед, і дивилася на вулицю. Ліхтарі розмивалися у воді, мокра бруківка блищала, а за будинками ледве виднівся темний силует Единбурзького замку. Місто здавалося живим навіть уночі. Десь далеко проїжджала машина, хтось сміявся під парасолею, у сусідньому будинку світилися теплі жовті вікна.

А потім усе згасло.

Разом.

Еліза здригнулася.

— Що за...

Будинок занурився в повну темряву.

Вона піднялася з крісла й наосліп знайшла телефон. Екран освітив кімнату блідим світлом. Жодного повідомлення. Жодного сигналу про аварію. Просто — темрява.

Еліза підійшла до вікна.

Весь Единбург був чорним.

Не просто район. Не кілька будинків.

Усе місто.

— Александере?..

Відповіді не було.

Вона взяла ліхтарик і вийшла в коридор. Серце билося швидше, хоча вона сама собі повторювала, що це звичайне відключення світла. Таке трапляється. Нічого містичного.

Але щойно вона відчинила двері до вітальні, то побачила те, від чого перестала дихати.

За вікном у темному небі мерехтіли тонкі сріблясті лінії.

Вони нагадували величезну павутину, натягнуту над усім містом.

Еліза підійшла ближче.

— Ні...

Це був бар'єр.

Той самий, про який Александер говорив так мало.

Тільки тепер він був слабким.

Одна за одною сріблясті лінії згасали.

Еліза відчула холод у долонях.

— Він руйнується...

Десь унизу гримнуло.

Вона здригнулася.

Потім ще раз.

І раптом її символ на руці засвітився крізь рукав сорочки.

Еліза відсмикнула руку.

— Тільки не зараз...

Світло під шкірою пульсувало в такт її серцю.

Вона могла залишитися в будинку. Могла чекати Александера. Могла зробити те, що робила останні дні, — слухатися його попереджень і вдавати, що нічого не відбувається.

Але цього разу щось усередині не дозволило їй сховатися.

Еліза взяла свічку, запалила її й повільно рушила до дверей.

— Якщо ти не хочеш мені нічого пояснювати, Александере... — тихо сказала вона, стискаючи ручку дверей. — Я сама знайду відповіді.

Вона ще не знала, що за дверима на неї вже чекала темрява.

І цього разу — не лише темрява.

Еліза вже майже торкнулася дверної ручки, коли з темного коридору долинув звук.

Крок.

Вона завмерла.

Ще один.

Повільний. Обережний.

Хтось ішов будинком.

Еліза підняла свічку вище. Її полум'я хиталося від протягу, кидаючи на стіни довгі тіні. У темряві старий будинок раптом став зовсім іншим. Чужим. Небезпечним.

Крок.

Еліза відступила.

— Тут хтось є?

Тиша.

Вона прислухалася.

Десь біля вхідних дверей щось тихо скрипнуло.

Потім ручка дверей повільно опустилася.

Еліза перестала дихати.

Хтось намагався відчинити двері.

— Ні...

Вона зробила крок уперед.

— Не смій.

Голос Александера пролунав так раптово, що Еліза здригнулася.

Він стояв у кінці коридору.

Вона навіть не почула, коли він зайшов.

Темний одяг, мокре волосся, краплі дощу на плечах. Але найбільше її налякало його обличчя.

Жодної звичної спокійної усмішки.

Жодної м'якості.

Тільки холодна зосередженість.

— Александере...

— Відійди від дверей.

— Там хтось є.

— Я знаю.

Еліза подивилася на нього.

— Хто?

— Неважливо.

— Для мене важливо!

Він швидко підійшов до неї й став між нею та дверима.

— Ти залишаєшся тут.

— Ні.

— Елізо.

— Не говори зі мною таким тоном.

Александер стиснув щелепу.

За дверима знову щось прошурхотіло.

Еліза побачила, як він напружився.

— Ти знаєш, хто там, — тихо сказала вона.

— Так.

— І знову нічого мені не скажеш?

— Не зараз.

— Коли? Коли мене знову спробують убити? Коли ще одна людина з мого минулого з'явиться біля цього будинку?

— Саме тому ти зараз не підеш туди.

— Ти не можеш постійно мене ховати!

— Можу.

Вона замовкла.

У його голосі не було сумніву.

Александер підійшов до дверей і перевірив замок.

— Якщо я скажу тобі бігти нагору — ти біжиш.

— А якщо я не послухаюся?

Він подивився на неї.

— Тоді я сам тебе туди віднесу.

Еліза ледь не розсміялася від злості.

— Ти неймовірний.

— Я знаю.

— Самовпевнений.

— І це теж.

Вона схрестила руки на грудях.

— А якщо я не боюся?

Погляд Александера змінився.

На секунду в ньому з'явилося щось дуже людське.

Страх.

— Я боюся, — тихо сказав він.

Еліза не очікувала цього.

— Чого?

Він не відповів.

За дверима пролунав сильний удар.

Бум!

Полум'я свічки здригнулося.

Еліза автоматично зробила крок назад.

Александер одразу повернувся до неї.

— Тепер відійди.

— Ні.

— Елізо.

— Ні!

Вона сама не зрозуміла, звідки взялася ця сміливість. Можливо, від страху. Можливо, від злості. А може, просто втомилася бути тією, кого постійно рятують.

Еліза підняла руку.

Символ на її шкірі засвітився.

Александер різко подивився на нього.

— Що ти робиш?

— Те, чого ти не хочеш, щоб я робила.

Вона зробила крок до дверей.

Александер схопив її за зап'ястя.

— Не смій.

Еліза подивилася йому прямо в очі.

— Відпусти мене.

— Ні.

— Александере.

— Ти не знаєш, що там.

— А ти знаєш?

Він мовчав.

Еліза зрозуміла відповідь.

— От бачиш.

Вона різко висмикнула руку.

І вперше Александер не встиг її зупинити.

Еліза підійшла до дверей.

Поклала руку на замок.

І в ту саму мить хтось за дверима прошепотів її ім'я.

— Елізо...