РОЗДІЛ 11. «Не довіряй мені»

🎵 Agnes Obel — «Riverside

Дощ стукав у вікна старого будинку, і від цього кімната здавалася ще тихішою. Еліза стояла біля каміна, схрестивши руки на грудях, і дивилася на Александера так, ніби бачила його вперше. Після всього, що вона дізналася за останні дні, їй уже було важко повірити бодай одному його слову. Але те, що він сказав зараз, взагалі не вкладалося в голові.

— Ти сказав, що був поруч із моєю родиною ще до мого народження.

— Так.

— І це, на твою думку, нормально?

Александер навіть не поворухнувся. Його обличчя залишалося спокійним, але в очах з'явилося щось важке. Він ніби давно знав, що ця розмова відбудеться.

— Ні. Не нормально.

Еліза коротко засміялася, але в тому сміху не було нічого веселого.

— Нарешті щось чесне.

— Я завжди був із тобою чесним.

— Не смій.

Він підняв на неї очі.

— Не смій говорити мені, що був чесним. Ти знав мою матір. Знав Лоліту. Знав про магію. Знав про мене ще до того, як я взагалі народилася. І всі ці роки я жила, навіть не підозрюючи, що людина, яка зараз стоїть переді мною, знала про моє життя більше, ніж я сама.

Александер повільно видихнув.

— Я не міг тобі розповісти.

— Чому?

— Бо тоді ти б почала шукати відповіді.

— А зараз я що роблю?

Він на мить опустив погляд, а потім підійшов ближче.

— Зараз ти вже не можеш повернутися назад.

Еліза відчула, як усередині піднімається злість.

— Не говори зі мною так, ніби я дитина.

— Я й не говорю.

— Тоді перестань вирішувати за мене!

Александер різко зупинився.

Вперше за весь час його спокій похитнувся.

— Ти думаєш, мені подобається приховувати це від тебе? — його голос став твердішим. — Думаєш, я двадцять років спостерігав за твоєю родиною просто тому, що мені було цікаво?

Еліза мовчала.

— Я бачив, як твоя мати боялася за тебе. Бачив, як Лоліта ночами сиділа біля твого ліжка, коли ти була маленькою. Я бачив, як вони обидві намагалися зробити все, щоб ти ніколи не дізналася про цей світ.

— А ти?

— А я залишився.

— Навіщо?

Александер подивився на неї довго. Так, ніби відповідь була набагато складнішою, ніж вона могла уявити.

— Бо я дав слово.

— Кому?

— Лоліті.

Еліза насупилася.

— І що саме ти їй пообіцяв?

Александер не відповів одразу. За вікном спалахнула блискавка, на секунду освітивши його обличчя.

— Що, якщо одного дня ти повернешся сюди, я буду поруч.

Еліза завмерла.

— Ти чекав на мене?

— Так.

— Скільки?

Він подивився їй просто в очі.

— Двадцять років.

У Елізи перехопило подих.

— Ти навіть не знав, якою я стану.

— Знав достатньо.

— Як?

Александер ледь усміхнувся, але в цій усмішці було більше суму, ніж тепла.

— Бо я пам'ятаю тебе маленькою.

Еліза відчула холод по спині.

— Ти мене бачив?

— Не один раз.

— І чому я тебе не пам'ятаю?

— Бо Лоліта хотіла, щоб ти забула.

— А ти погодився?

— Я мусив.

Еліза підійшла до нього майже впритул.

— Ти весь цей час знав, ким я є?

Александер не відвів погляду.

— Я знав, що одного дня в тобі прокинеться сила.

— І знав, що вони прийдуть за мною?

Його обличчя стало серйозним.

— Я знав, що вони чекатимуть.

— Тоді чому ти не сказав мені раніше?

Александер відповів не одразу.

— Бо до моменту, коли ти повернулася, у тебе ще був шанс на звичайне життя.

Еліза тихо сказала:

— А тепер?

Він подивився на її долоню, де під шкірою ледь світився символ.

— Тепер його вже немає.

Еліза стиснула руку в кулак.

— Ти жахлива людина, Александере.

Він кивнув.

— Можливо.

Вона чекала, що він почне виправдовуватися. Що скаже, що вона несправедлива. Але він лише спокійно прийняв її слова.

І саме це розлютило її ще більше.

— І ти навіть не будеш сперечатися?

— Ні.

— Чому?

Александер подивився на неї з дивною втомою.

— Бо якщо для того, щоб ти вижила, тобі доведеться мене ненавидіти — нехай.

Еліза нічого не відповіла.

Дощ за вікном посилився.

Александер відступив на крок і тихо додав:

— Але запам'ятай одне, Елізо. Я був поруч із тобою ще до твого народження. І якщо я досі поруч — значить, твоя мати мала причину залишити мене біля тебе.

Еліза підняла очі.

— Яку?

Александер мовчки подивився на неї.

— Цього разу, — сказав він, — ти маєш сама вирішити, чи готова почути відповідь.

— Александере, давайте після цього поговоримо. Я приготую щось, — сказала Еліза, витираючи долоні об рушник. — Ви ж, мабуть, теж нічого не їли.

Він хотів щось заперечити, але вона вже дістала зі старої шафи книгу рецептів. Обкладинка була потерта, сторінки пожовклі від часу. На першій сторінці Еліза побачила знайомий почерк Лоліти.

— Бабусина книга...

Вона перегорнула кілька сторінок і знайшла рецепт кексу.

Осінній яблучний кекс Лоліти.

— Оце підійде.

Александер глянув на сторінку.

— Ти справді збираєшся зараз пекти?

— Так. Мені треба трохи перестати думати про таємниці хоча б на пів години.

Він ледь усміхнувся.

— Сумніваюся, що це допоможе.

— А ви не сумнівайтеся.

Еліза поставила на стіл два яблука, два яйця, 120 грамів цукру, 100 грамів вершкового масла, 150 грамів борошна, чайну ложку розпушувача, дрібку кориці та щіпку солі. Потім додала трохи ванілі — просто тому, що так робила Лоліта.

— Дивно, — сказала вона, дивлячись на рецепт. — Тут написано: «Корицю додавати не шкодуючи».

— Лоліта завжди так писала?

— Схоже на неї.

Вона нарізала яблука маленькими шматочками, збила яйця з цукром, додала розтоплене масло, а потім поступово всипала борошно з розпушувачем. Коли додала яблука й корицю, кухня одразу наповнилася теплим осіннім запахом.