РОЗДІЛ 10. «Те, що приховала мати»

Еліза знайшла лист випадково. Вона навіть не шукала його. Просто перебирала речі Лоліти, намагаючись зрозуміти, скільки ще таємниць могла залишити після себе бабуся. На дні старої дерев'яної скриньки лежали пожовклі фотографії, кілька засушених гілочок лаванди, старий ключ і невеликий конверт. Він був зовсім простий — без адреси, без марки, без імені відправника. Лише одне слово, написане рукою, яку Еліза впізнала б навіть через сто років: «Елізі». Вона завмерла. Кілька секунд просто дивилася на конверт, не наважуючись торкнутися його. Їй раптом стало важко дихати. Вона знала цей почерк. Знала його з дитинства, хоча майже не пам'ятала самої людини, яка ним писала. Її мати.

— Ні... — прошепотіла Еліза. — Цього не може бути.

Вона сіла на підлогу біля скриньки й обережно взяла конверт у руки. Папір був старий, краї пожовкли, але він залишився цілим. Наче хтось навмисно беріг його всі ці роки. Еліза провела пальцем по своєму імені, а потім повільно розірвала край. Усередині був один аркуш. Вона розгорнула його, і перші слова змусили її серце завмерти.

«Моя маленька Елізо...»

Вона перестала дихати.

Прочитала ще раз.

«Якщо одного дня ти знайдеш цей лист, значить, ти вже достатньо доросла, щоб знати те, від чого я намагалася тебе захистити».

Еліза прикрила рот рукою. Очі миттєво наповнилися сльозами.

— Мамо...

Це слово зірвалося з її губ майже несвідомо.

Вона продовжила читати.

«Я не знаю, коли саме ти це прочитаєш. Можливо, через десять років. Можливо, через двадцять. Можливо, мене вже не буде поруч. Але я хочу, щоб ти знала одне: я ніколи не залишала тебе тому, що перестала любити».

Еліза опустила лист на коліна.

Їй стало боляче.

Не так, як раніше, коли вона думала про матір як про людину, яка просто зникла. Цей біль був іншим. Живим. Майже дитячим.

Вона все життя носила в собі одну й ту саму образу.

Чому мама пішла?

Чому не повернулася?

Чому не шукала її?

А тепер перед нею лежали слова, написані тією самою людиною, яка залишила після себе порожнє місце в її дитинстві.

Еліза витерла щоку й знову піднесла лист ближче.

«Ти була зовсім маленькою, коли я пішла. Ти навіть не могла вимовити мого імені. Але я пам'ятаю, як ти тримала мене за палець. Я пам'ятаю твої очі. І саме через них я зрозуміла, що більше не можу залишатися поруч».

Еліза затремтіла.

— Чому?

У кімнаті було тихо.

Тільки дощ тихо бився у вікно.

Вона читала далі, вже майже пошепки:

«Я хотіла забрати тебе із собою. Хотіла втекти разом із тобою. Але тоді вони знайшли б нас обох».

Еліза завмерла.

Вони.

Це слово вона вже чула.

Від Александера.

Від Лоліти.

У щоденнику.

У лісі.

У своїх страшних снах.

Вона перечитала речення кілька разів.

Потім перевернула аркуш.

На звороті був ще один короткий запис.

«Елізо, якщо ти колись повернешся до будинку Лоліти — не довіряй першому, хто скаже, що знав мене».

Еліза різко підняла голову.

Александер.

Вона згадала його обличчя.

Його спокійний голос.

Його слова.

«Я знав твою бабусю».

Серце забилося швидше.

— Ні...

Вона знову подивилася на лист.

І внизу, майже непомітно, під основним текстом було написано ще одне речення.

Еліза нахилилася ближче.

«І якщо Александер уже поруч із тобою — значить, часу майже не залишилося».

Лист випав із її рук.

Еліза завмерла.

А за дверима кімнати раптом почувся тихий крок.

Вона повільно підняла голову.

Ще один.

Потім хтось зупинився просто за дверима.

Еліза затамувала подих.

— Александере?..

Еліза ще кілька секунд сиділа нерухомо, дивлячись на двері. За ними більше нічого не було чути. Ні кроків. Ні голосу. Лише дощ за вікном і її власне серце, яке билося так сильно, що здавалося, його почує весь будинок. Вона повільно підняла лист із підлоги й стиснула його в пальцях. Їй хотілося відкрити двері. Хотілося побачити, хто там стоїть. Але щось усередині не дозволяло. Не зараз. Не після цих слів.

Еліза знову опустила очі на лист.

Під останнім записом, який вона вже прочитала, були ще кілька рядків. Вони були написані дрібніше, наче мати поспішала.

«Елізо, якщо ти колись почуєш, що я померла — не вір».

Еліза перестала дихати.

Вона перечитала.

Раз.

Другий.

Третій.

— Що?.. — прошепотіла вона.

Пальці почали тремтіти.

«Я не померла. Я пішла сама. Через кілька днів після твого народження я зрозуміла, що вони знайшли наш слід. Якщо я залишуся, вони прийдуть за тобою».

Еліза відчула, як по щоках покотилися сльози.

Усе життя вона жила з думкою, що її матері більше немає.

Можливо, саме тому вона ніколи не дозволяла собі по-справжньому сумувати за нею. Це була дивна порожнеча. Людина, яку ти майже не пам'ятаєш, але за якою все одно болить.

А тепер виявилося, що ця людина могла бути жива.

Десь.

Увесь цей час.

— Ти жива... — тихо сказала Еліза.

Вона прикрила рот рукою.

— Мамо...

Перед очима раптом промайнули дитячі спогади. Їх було небагато. Запах чиїхось парфумів. Теплі руки. Жіночий голос, який співав їй щось перед сном. Вона ніколи не знала, чи це справжній спогад, чи просто те, що придумала її дитяча пам'ять.

А тепер усе могло бути правдою.

Еліза продовжила читати.

«Я хотіла забрати тебе із собою. Господи, як я хотіла. Але ти була такою маленькою... Я боялася навіть дихати поруч із тобою, бо знала: якщо вони знайдуть мене, вони знайдуть і тебе».

Сльози падали прямо на папір.

Еліза швидко витерла їх рукавом.

**«Лоліта пообіцяла мені, що захистить тебе. Я