РОЗДІЛ 9. «Перша магія»

Hozier — «Arsonist’s Lullabye».

Після лікарні Еліза кілька днів намагалася жити так, ніби нічого не сталося.

Вона ходила на роботу, відповідала на повідомлення, пила ранкову каву в маленькій кав'ярні біля університету. Усміхалася людям, коли вони до неї зверталися. Навіть кілька разів ловила себе на думці, що майже повірила: усе закінчилося.

Майже.

Того ранку вона вирішила пройтися парком.

Дощ щойно закінчився. На доріжках блищала вода, а з дерев повільно падали важкі краплі. Повітря було прохолодним і чистим. Еліза вдихнула його на повні груди.

— Нарешті тиша...

Вона йшла повільно, не думаючи ні про Лоліту, ні про Александера, ні про фотографії.

Поки не побачила дерево.

Воно стояло осторонь від інших.

Старе. Дуже старе.

Його стовбур був товстим, покрученим, а кора місцями потріскалася. Навколо майже не росла трава.

Еліза сама не зрозуміла, чому зупинилася.

Їй здалося, що дерево її кличе.

Дивне відчуття.

Наче вона вже колись стояла тут.

Вона зробила крок ближче.

— Ми знайомі? — тихо сказала Еліза й сама ледь усміхнулася від власних слів.

Вона простягнула руку.

Пальці торкнулися холодної кори.

І все змінилося.

Еліза різко вдихнула.

По її руці пробігло тепло.

Не просто тепло.

Щось живе.

Світла лінія спалахнула на долоні, повторюючи знайомий символ.

— Ні...

Вона хотіла відсмикнути руку.

Але не змогла.

Під її пальцями дерево здригнулося.

Спочатку ледве помітно.

Потім сильніше.

Еліза відступила.

— Що відбувається?

По стовбуру почали розходитися тонкі золотаві лінії.

Вони нагадували прожилки.

Світло піднімалося вище й вище.

Сухі гілки почали рухатися.

Одна.

Друга.

Третя.

На них з'явилися маленькі зелені бруньки.

Еліза дивилася, не вірячи власним очам.

— Це неможливо...

Ще мить — і на гілці розкрився перший білий цвіт.

Потім другий.

Третій.

За кілька секунд усе старе дерево вкрилося молодим листям.

Навколо Елізи здійнявся легкий вітер.

Вона відступила ще на крок.

Серце шалено билося.

— Я це зробила?..

Відповіді не було.

Тільки шелест листя.

А потім Еліза почула голос.

Не жіночий.

Не голос Лоліти.

Чоловічий.

Зовсім поруч.

— Тепер ти знаєш.

Еліза різко обернулася.

На доріжці стояв Александер.

Вона завмерла.

— Ти...

Він дивився не на неї.

На дерево.

На живе дерево, яке ще кілька хвилин тому було майже мертвим.

Потім його погляд опустився на світлу мітку на долоні Елізи.

Обличчя Александера стало серйозним.

— Вона прокинулася.

— Що прокинулося?

Він повільно підійшов ближче.

— Твоя сила.

Еліза похитала головою.

— Ні. Ні, я не хочу цього.

— Це вже не залежить від тебе.

— Ти знову все знав...

В її голосі з'явилася образа.

Александер подивився їй прямо в очі.

— Цього разу я більше не буду брехати.

Еліза стиснула долоню.

— Тоді розкажи мені все.

Александер мовчав кілька секунд.

Потім тихо сказав:

— Добре.

Він подивився на дерево, яке продовжувало цвісти посеред холодного ранку.

— Тепер ти готова дізнатися, хто ти насправді.

Еліза ще довго стояла біля дерева, не наважуючись навіть поворухнутися.

Вона дивилася на свої руки так, ніби бачила їх уперше. Пальці тремтіли. На долоні ще залишалося слабке золотаве світло, яке то згасало, то знову спалахувало під шкірою.

— Це не я... — тихо сказала вона. — Я не могла цього зробити.

Але дерево перед нею було живим.

Ще хвилину тому його гілки були сухими, а тепер на них розпускалися маленькі білі квіти. Листя ворушилося від вітру, хоча навколо майже не було руху.

Еліза зробила крок назад.

— Ні...

Її охопив страх.

Не той страх, який вона відчувала в будинку Лоліти. Там вона боялася того, що могло бути в темряві.

Тепер вона боялася себе.

— Я не хочу цього...

Александер стояв неподалік і мовчав.

— Скажи мені, що це просто сон, — прошепотіла Еліза.

Він не відповів.

— Александере!

Вона різко повернулася до нього.

— Скажи!

Він повільно підійшов ближче.

— Я не можу сказати тобі те, чого сам не вірю.

— Тобто ти знав, що це станеться?

— Я боявся, що станеться.

— Це не відповідь!

Еліза витерла сльози, які сама не помітила.

— Чому зі мною це відбувається? Чому я можу торкнутися дерева і... оживити його?

Александер подивився на її долоню.

Світло знову спалахнуло.

Еліза здригнулася.

— Воно знову світиться...

— Не бійся.

— Легко тобі говорити!

Вона стиснула руку в кулак.

Світло згасло.

На кілька секунд настала тиша.

Еліза видихнула з полегшенням.

— Бачиш? Все.

Вона вже хотіла піти, коли з-за її спини почувся тихий шелест.

На дереві розкрилася ще одна квітка.

Потім друга.

А потім на землю впав маленький зелений листок.

Еліза завмерла.

— Воно реагує на мене...

Александер кивнув.

— Не тільки дерево.

— Що ще?

Він подивився їй просто в очі.

— Ти ще не знаєш, на що здатна.

Еліза відчула, як усередині все стискається.

— І ти знаєш?

— Більше, ніж хотів би.

Вона мовчала.

Потім тихо запитала:

— Моя бабуся теж це вміла?

Александер опустив погляд.

— Так.

Еліза заплющила очі.

Тепер багато речей раптом почали складатися в одну картину.

Щоденник.

Символ.

Ліс.

Три удари.

Лоліта.

Її мати.

І Александер, який роками щось приховував.

— Чому вона мені нічого не сказала?

— Бо хотіла, щоб у тебе було нормальне життя.

— А воно в мене тепер є?

Александер нічого не відповів.