РОЗДІЛ 8. «Справжній Единбург»

Единбург зустрів її дощем.

Не сильним. Майже тихим. Таким, що не падав — а ніби зависав у повітрі, осідав на волоссі, на віях, на темному камінні старих будинків. Еліза йшла вузькою вулицею, ховаючи руки в кишені пальта, і дивилася навколо зовсім іншими очима.

Ще кілька днів тому це місто здавалося їй просто старим, красивим і трохи похмурим. Тепер кожен будинок ніби щось приховував.

Вікна старих кам'яниць світилися теплим жовтим світлом. Над вулицями висів туман. Десь далеко лунав сміх, дзенькіт посуду, голоси людей, але Елізі весь час здавалося, що за звичайним життям є ще одне.

І вона мала його побачити.

— Не відставай.

Еліза підняла очі.

Александер ішов попереду.

Вона досі злилася на нього. Після всього, що сталося, їй було важко просто йти поруч, ніби між ними нічого не змінилося.

— Ти сказав, що я маю побачити справжній Единбург.

— Саме так.

— І що це означає?

Він озирнувся.

— Зараз побачиш.

Вони звернули з головної вулиці у вузький провулок, якого Еліза раніше навіть не помічала. Між двома старими будинками стояла арка, вкрита плющем.

Александер зупинився.

— Дивись уважно.

— На що?

Він поклав долоню на стару кам'яну стіну.

На мить нічого не сталося.

А потім камінь під його рукою засвітився тонкими золотими лініями.

Еліза завмерла.

— Що це?..

Світло побігло по стіні, утворюючи той самий символ, який вона бачила в будинку Лоліти.

— Цього не може бути...

— Ти вже говорила це.

Александер усміхнувся ледь помітно.

Еліза підійшла ближче.

Стіна ніби розчинилася в тумані.

За нею відкрилася інша вулиця.

Еліза просто втратила дар мови.

Там був інший Единбург.

Старовинні кам'яні будинки, вузькі вулички, маленькі крамниці з дивними знаками над дверима. У вікнах горіли свічки, хоча надворі ще не було зовсім темно. Люди проходили повз них, і деякі з них зупинялися, дивлячись на Елізу так, ніби впізнавали її.

Десь над дахами пролетіли чорні птахи.

А в повітрі пахло дощем, мокрим камінням і чимось солодким, незнайомим.

— Вони всі... знають про магію? — тихо запитала Еліза.

— Не всі.

— А ці?

Александер кивнув.

— Ці знають.

Вони пішли далі.

Еліза помічала речі, які не могла пояснити. У маленькій крамниці жінка тримала в долонях блакитне світло, яке нагадувало маленьке полум'я. Хлопчик на іншому боці вулиці сміявся, змушуючи краплі дощу зависати в повітрі.

Еліза зупинилася.

— Я це бачу?

— Так.

— І ніхто не дивується?

— Для них це звичайне життя.

Вона подивилася на свої руки.

На долоні все ще залишався тонкий слід символу.

— А моя родина?

Александер зупинився.

— Твоя родина була однією з найдавніших.

Еліза підняла очі.

— Ким вони були?

— Хранителями.

— Чого?

Він подивився на неї.

— Межі між нашим світом і тим, що знаходиться за нею.

Еліза відчула мурашки.

— Тобто моя бабуся...

— Лоліта була хранителькою.

— А моя мати?

— Так само.

Еліза мовчала.

Тепер вона розуміла, чому Лоліта знала про двері.

Чому її мати зникла.

Чому Александер боявся лісу.

— А я?

Александер кілька секунд нічого не говорив.

Потім тихо відповів:

— Ти остання спадкоємиця цього роду.

Еліза подивилася на нього.

— Остання?

— Так.

— Але чому саме я?

Александер поглянув на символ на її руці.

— Бо магія впізнала тебе.

Еліза торкнулася долоні.

Символ раптом ледь помітно засвітився.

І саме тоді всі розмови навколо стихли.

Люди на вулиці один за одним почали повертати голови в її бік.

Еліза відчула тривогу.

— Чому вони на мене дивляться?

Александер став серйозним.

— Бо тепер вони знають, хто ти.

— Хто?

Він подивився їй прямо в очі.

— Остання хранителька.

І десь далеко, крізь дощовий туман Единбурга, пролунав знайомий звук.

Тук.

Еліза зблідла.

Тук.

Александер різко озирнувся.

Тук.

Три удари.

Але цього разу вони пролунали не з будинку.

Вони прийшли з іншого боку міста.

Три удари ще довго звучали в голові Елізи, хоча вулиця вже знову наповнювалася шумом. Люди продовжували йти повз, хтось сміявся, десь грюкнули двері, над дахами кричали птахи. Наче нічого не сталося.

Але Александер стояв нерухомо.

— Ти теж це почув? — запитала Еліза.

— Так.

— Що це?

— Поганий знак.

— Усе, що тут відбувається, для тебе «поганий знак».

Він подивився на неї.

— Бо ти ще не бачила всього.

Еліза хотіла відповісти, але до них підійшла незнайома жінка. На вигляд їй було близько сорока. Довге темне пальто, мокре від дощу, волосся зібране на потилиці. Вона кілька секунд мовчки дивилася на Елізу.

А потім сказала:

— Ти донька Вікторії.

Еліза відчула, як усередині все стиснулося.

— Ви знали мою маму?

Жінка не відповіла одразу.

— Я знала її дуже добре.

Александер зробив крок уперед.

— Мейв.

— Не втручайся, Александере.

Еліза подивилася на нього.

— Ти знаєш її?

— Так.

Мейв ледь усміхнулася.

— Він знає майже всіх, хто має стосунок до твоєї родини.

Еліза схрестила руки на грудях.

— Тоді, можливо, хтось нарешті розповість мені правду?

Мейв подивилася на Александера.

— Вона вже бачила символ?

— Так.

— І двері?

Еліза здивовано підняла очі.

— Звідки ви знаєте про двері?

Мейв стала серйознішою.

— Тому що твоя бабуся приходила до мене за три дні до того, як зникла твоя мати.

— Що вона хотіла?

— Попередити мене.

— Про що?

Жінка перевела погляд на темну вулицю.

— Про те, що межа починає слабнути.

Еліза відчула холод, хоча пальто було теплим.