РОЗДІЛ 6. «Таємниця Александера»

🎵 Hozier — “Work Song”.

Там буде одна сцена і треба послухати

«Хлопчик із минулого»

Після тієї ночі Еліза довго не могла заснути. Перед очима знову й знову виникала маленька дівчинка біля лісу. Її власне обличчя. Її погляд. І слова, які досі відлунювали в голові: «Ми так довго тебе чекали».

Вона лежала під ковдрою, дивилася в стелю й намагалася переконати себе, що все це просто наслідок утоми. Можливо, туман спотворив силует. Можливо, вона справді бачила не себе, а якусь випадкову дитину.

Але тоді чому Александер так злякався?

Саме це питання не давало їй спокою.

Близько опівночі Еліза спустилася до бібліотеки. У будинку було тихо. Навіть дивно тихо після всього, що відбувалося останніми днями.

Вона запалила маленьку лампу й почала перебирати старі речі бабусі.

Книги.

Листи.

Пожовклі конверти.

Фотографії.

— Що ж ти від мене приховувала?.. — прошепотіла Еліза.

Вона взяла ще одну коробку.

На дні лежав старий фотоальбом.

Еліза сіла на підлогу й почала перегортати сторінки.

Бабуся молодою.

Її мати дитиною.

Якийсь старий будинок.

Ліс.

Святкові фотографії.

Еліза вже хотіла закрити альбом, коли побачила фотографію, від якої її пальці раптом похололи.

На світлині була її бабуся.

І поруч із нею — хлопчик.

Приблизно десяти чи одинадцяти років.

Темне волосся.

Ті самі очі.

Той самий погляд.

Еліза піднесла фотографію ближче до лампи.

— Ні...

Вона перевернула її.

На звороті нерівним почерком було написано:

«Александер. Літо, 1999».

Еліза застигла.

— Це неможливо...

Вона знову подивилася на фотографію.

Хлопчик усміхався.

Не так, як теперішній Александер.

На цій фотографії він виглядав звичайною дитиною. Навіть трохи кумедним. Волосся розтріпане, сорочка розстебнута на один ґудзик, а в руках він тримав маленький букет польових квітів.

Еліза несподівано усміхнулася.

— Ти навіть тоді виглядав так, ніби весь світ тебе дратує...

Вона тихо засміялася.

А потім усмішка зникла.

Бо виникло головне питання.

Як хлопчик із фотографії міг виглядати майже так само через стільки років?

Еліза повільно піднялася.

Саме в цей момент двері бібліотеки відчинилися.

Вона здригнулася.

На порозі стояв Александер.

— Ти ще не спиш?

Еліза мовчки підняла фотографію.

Він побачив її.

І зупинився.

Його обличчя змінилося.

— Де ти це взяла?

— У бабусиному альбомі.

— Віддай.

— Ні.

Александер зробив крок до неї.

— Елізо.

— Це ти?

Він мовчав.

— Ти?

— Так.

Еліза подивилася на фотографію, потім на нього.

— Скільки тобі тут?

— Одинадцять.

— А фотографія якого року?

— 1999-го.

Еліза швидко порахувала.

Її серце забилося сильніше.

— Тобі зараз мало б бути...

Вона не договорила.

Александер відвів погляд.

— Не став запитань, на які не готова почути відповідь.

— Ти жартуєш?

У її голосі з'явився гнів.

— Ти знав мою бабусю ще тоді. Ти був дитиною в цьому будинку. Ти знав мою сім'ю задовго до того, як я взагалі тебе зустріла.

— Так.

— І скільки ще таких фотографій існує?

— Не знаю.

— Брехня.

— Елізо...

— Ні! — вона різко підняла голос. — Досить!

Очі наповнилися сльозами, але вона не відводила погляду.

— Я приїхала сюди через смерть бабусі. Я думала, що просто отримала старий будинок. А тепер у мене є таємний підвал, дивні символи, голоси, ліс, моя мати, яка начебто зникла, і ти, який виглядаєш так само, як хлопчик на фотографії двадцятирічної давності!

Александер мовчав.

— Я хочу правду.

— Я не можу її тобі дати.

Еліза гірко засміялася крізь сльози.

— Звичайно. Знову це.

Вона хотіла пройти повз нього.

Але Александер тихо сказав:

— Я справді знав твою бабусю.

Еліза зупинилася.

— І?

Він подивився на стару фотографію.

— Вона була першою людиною, яка знала, хто я насправді.

Еліза повільно повернулася.

— А хто ти насправді, Александере?

Він не відповів.

Лише подивився на неї так, що цього разу Елізі стало по-справжньому страшно.

Бо вперше вона подумала:

можливо, Александер приховував не тільки правду про її сім'ю.

Можливо, він приховував правду про самого себе.

Еліза довго стояла посеред бібліотеки, стискаючи стару фотографію в руках. На ній Александер був зовсім юним — хлопчиком, який усміхався поруч із Лолітою так природно, ніби вони були близькими людьми багато років.

Вона ще раз подивилася на нього.

— Ти справді знав мою бабусю?

Александер не відповів одразу.

Він підійшов до вікна й відсунув штору. За склом уже темніло. Ліс стояв нерухомо, майже чорний на тлі вечірнього неба.

— Так.

— Ще з дитинства?

— Так.

Еліза відчула дивне роздратування.

— Чому Лоліта ніколи не розповідала мені про тебе?

— Бо не хотіла.

— Це не відповідь.

Александер повернувся до неї.

— Твоя бабуся знала, що колись тобі доведеться повернутися сюди.

Еліза нервово всміхнулася.

— Вона знала? Тобто все це було заплановано?

— Ні. Не так.

— Тоді як?

Александер сів у старе крісло.

Вперше Еліза побачила його не холодним і впевненим, а втомленим. Наче він носив цю історію на собі багато років.

— Коли я був дитиною, Лоліта знайшла мене біля лісу.

Еліза насупилася.

— Тебе?

— Я був один. Не пам'ятав, звідки прийшов. Не знав, де моя сім'я.

— І вона тебе забрала?

— Ні. Вона просто не залишила мене там.

Еліза сіла навпроти.

— А далі?

— Далі я залишився в її житті.

— На скільки?

Александер подивився на фотографію.