РОЗДІЛ 5. «Ліс»

🎵 Young and Beautiful

«Голос між деревами»

Еліза майже не спала тієї ночі. Варто було їй заплющити очі, як перед нею знову виникав темний силует, двері, що зачинилися самі, і той голос, який прошепотів: «Ми чекали на тебе багато років». Вона прокидалася від найменшого шереху й щоразу дивилася на двері спальні, ніби очікувала побачити там когось. Але коридор залишався порожнім. Лише старий будинок жив своїм нічним життям — потріскував деревом, стогнав від вітру, іноді тихо скрипів десь нагорі. Під ранок Еліза зрозуміла, що більше не засне.

Вона підвелася з ліжка, підійшла до вікна й відсунула штору.

Ліс стояв навпроти будинку.

Темний.

Мовчазний.

Туман повільно стелився між деревами, ховаючи стежки.

Еліза вже хотіла відійти від вікна, коли помітила щось на землі.

Сліди.

Вони починалися біля самих дверей будинку й тягнулися в бік лісу.

Еліза відчула знайомий холод у грудях.

— Знову...

Вона знала, що мала б залишитися всередині.

Але після всього, що сталося, просто сидіти й чекати вона вже не могла.

Через кілька хвилин вона вийшла з будинку.

Повітря було прохолодним. Вологим. Після нічного дощу земля пахла мокрим листям і деревиною. Еліза натягнула светр і подивилася на сліди.

Вони були босими.

Такими самими, як ті, що вона бачила в підвалі.

— Це божевілля, — тихо сказала вона сама собі.

Але ноги вже понесли її вперед.

Стежка вела до лісу.

Перші дерева зустріли її майже непомітно. Спочатку вона ще чула вітер, спів птахів, шум дороги десь далеко. Але з кожним кроком звуки ніби віддалялися.

Ще кілька метрів.

І стало тихо.

Надто тихо.

Еліза зупинилася.

Озирнулася.

Будинок уже майже не було видно.

— Мені це не подобається...

Вона хотіла повернутися.

Справді хотіла.

Але попереду, на вологій землі, знову побачила сліди.

І вони продовжувалися.

Еліза пішла далі.

Дерева ставали густішими. Гілки перепліталися над головою, пропускаючи лише тонкі смуги сірого ранкового світла. Десь далеко впала гілка.

Еліза здригнулася.

— Спокійно...

Вона зробила ще один крок.

І тоді почула:

— Елізо...

Еліза застигла.

Цей голос.

Жіночий.

Тихий.

Наче він прийшов не з одного місця, а з усього лісу одразу.

Вона повільно повернула голову.

— Хто тут?

Тиша.

— Я вас чую.

Нічого.

Еліза зробила крок уперед.

— Ви мене кликали?

І знову:

— Елізо...

Цього разу голос був ближче.

Їй перехопило подих.

Вона знала цей голос.

Не могла пояснити звідки.

Але знала.

— Мамо?..

Слова вирвалися самі.

Еліза відчула, як серце боляче стиснулося.

Між двома деревами щось ворухнулося.

Жіночий силует.

Він стояв спиною до неї.

Довге волосся спадало на плечі.

Еліза завмерла.

— Мамо?

Силует не рухався.

Еліза зробила крок.

Потім ще один.

— Якщо це ви... поверніться.

Жінка повільно підняла голову.

Еліза відчула, як по шкірі пробігли мурашки.

Щось було неправильно.

Дуже неправильно.

Жінка ніби чекала саме на неї.

І перш ніж вона встигла побачити її обличчя, з-за спини Елізи пролунав різкий голос:

— Елізо!

Вона обернулася.

Александер ішов до неї через дерева.

Швидко.

Майже бігом.

— Що ти тут робиш?!

Еліза знову повернула голову до жінки.

Але між деревами вже нікого не було.

Лише туман.

І кілька крапель води, що падали з листя.

— Вона була тут...

Александер схопив Елізу за руку.

— Ми зараз ідемо звідси.

— Відпусти мене!

— Негайно.

— Александере, я її бачила!

Він подивився на порожнє місце між деревами.

І його обличчя стало дуже серйозним.

— Я знаю.

Еліза завмерла.

— Звідки?

Він подивився на неї.

— Бо я теж чув, як вона тебе кликала.

Еліза не одразу повірила власним очам.

Між деревами, там, де ще секунду тому був лише туман, знову стояла жінка.

Спиною до неї.

Нерухома.

Еліза відчула, як усередині все стиснулося. Розум підказував їй відійти, повернутися до будинку, знайти Александера, зробити хоч щось розумне. Але інша частина її — та, яка втомилася від чужих мовчань і недомовок, — уже зробила крок уперед.

— Ви мене кликали?

Жінка не відповіла.

Еліза зробила ще один крок.

— Я знаю, що це були ви.

Вітер пройшовся верхівками дерев, але жінка навіть не поворухнулася.

Еліза стиснула пальці.

— Якщо ви знаєте мене... скажіть, хто ви.

Повільно.

Дуже повільно.

Жінка повернула голову.

Еліза завмерла.

Вона побачила лише частину обличчя — бліду шкіру, темне волосся, знайомий контур губ.

Мамо...

Це слово ледь не зірвалося з її вуст.

Але в ту ж мить між ними здійнявся густий білий туман.

Він прийшов нізвідки.

За кілька секунд жінка майже повністю зникла за ним.

— Почекайте!

Еліза пішла вперед.

— Не йдіть!

Туман став густішим.

І тоді жінка заговорила.

Тихо.

Майже ніжно.

— Ти не повинна була повертатися.

Еліза завмерла.

Цей голос.

Вона знала його.

Не просто чула.

Пам'ятала.

Десь дуже глибоко, з дитинства.

— Мамо?..

Жінка мовчала.

— Це ти?

Еліза зробила ще один крок.

— Будь ласка...

Голос знову пролунав крізь туман:

— Ти не знаєш, що вони зробили.

— Хто?

Тиша.

— Хто?!

Еліза відчула, як страх поступово змінюється злістю.

Вона втомилася боятися.

Втомилася, що всі навколо знають правду, а вона постійно залишається останньою.

— Якщо ви моя мати — вийдіть до мене!