РОЗДІЛ 4. «Три удари»

🎵 Billie Eilish — “bury a friend"

Після опівночі

Еліза прокинулася різко, ніби хтось покликав її з дуже далекого місця.

Кілька секунд вона просто лежала в темряві, намагаючись зрозуміти, де знаходиться. Серце билося швидко. Надворі шумів дощ, краплі билися об старе скло, а вітер час від часу змушував гілки торкатися стіни будинку. Здавалося б, звичайна ніч. Просто ще одна безсонна ніч у будинку, який вона досі не встигла назвати своїм.

А потім вона почула це.

Тук.

Еліза завмерла.

Погляд сам ковзнув до дверей спальні.

Тиша.

Вона затримала подих.

Тук.

Цього разу звук був виразнішим.

Десь унизу.

З боку підвалу.

— Ні... — ледве чутно прошепотіла вона.

І тоді пролунав третій.

Тук.

Еліза сіла на ліжку.

Три удари.

Точно так само, як минулої ночі.

Тільки тепер вона знала, що це не випадковість.

Вона згадала слова Александера.

«Якщо сьогодні вночі ти знову почуєш три удари — не спускайся в підвал. Що б ти не почула.»

Еліза заплющила очі.

— Чудово...

Хотілося залишитися в ліжку. Сховатися під ковдрою, як у дитинстві, коли гроза здавалася найстрашнішою річчю у світі. Хотілося, щоб хтось був поруч. Хтось, кому можна було б сказати: мені страшно, і не соромитися цього.

Чомусь вона згадала Александера.

Його голос.

Його погляд.

Те, як він тримав її за руку, коли за дверима бібліотеки звучав чужий голос.

Еліза сердито відкинула цю думку.

— Він мені не потрібен.

Сказала це вголос, хоча в кімнаті нікого не було.

І саме тому власні слова здалися їй неправдоподібними.

Вона встала.

Підлога була крижана. Еліза накинула на плечі светр, взяла ліхтар із тумбочки й кілька секунд просто стояла біля дверей.

Можна було повернутися.

Можна було залишитися нагорі.

Але після всього, що вона вже дізналася, незнання лякало її більше, ніж підвал.

Вона відчинила двері.

Коридор зустрів її холодом.

Будинок уночі був зовсім іншим. Вдень старі стіни здавалися просто старими. Тепер вони ніби жили власним життям. Десь потріскувало дерево. Десь скрипіла підлога. Тіні від світла ліхтаря ковзали по стінах, витягувалися й зникали, коли Еліза проходила повз.

Вона спустилася сходами.

Один крок.

Другий.

Третій.

Чим нижче вона опускалася, тим холодніше ставало.

На останній сходинці Еліза зупинилася.

Перед нею був підвал.

Той самий.

Але щось змінилося.

Вона не могла пояснити що саме.

Можливо, запах.

Тепер тут пахло не лише старим деревом і пилом. У повітрі відчувався дивний, ледь помітний аромат — холодний, свіжий, майже лісовий.

Еліза повільно повела променем ліхтаря по стінах.

Старі полиці.

Коробки.

Павутиння.

Стара шафа.

Нічого незвичайного.

— Бабусю, що ти тут приховувала?.. — прошепотіла вона.

Відповіді не було.

Вона зробила кілька кроків уперед.

І тоді побачила підлогу.

Еліза зупинилася.

Світло ліхтаря тремтіло в її руці.

На пилюці були сліди.

Босі ноги.

Чіткі.

Наче хтось щойно пройшов тут.

Еліза нахилилася.

Один слід.

Другий.

Третій.

Вона простежила їх поглядом.

І відчула, як по спині пробіг холод.

Сліди йшли з найтемнішого кута підвалу.

До сходів.

До неї.

Не навпаки.

— Ні...

Вона відступила.

Один крок.

Ще один.

Ліхтар освітив темний кут.

Там нічого не було.

Тільки стара стіна.

Але Еліза вже не могла змусити себе повірити власним очам.

Бо сліди продовжувалися.

Прямо до її ніг.

Вона подивилася вниз.

Останній відбиток був зовсім свіжим.

Наче хтось стояв перед нею лише секунду тому.

Еліза різко підняла голову.

— Хто тут?

Тиша.

Вона відчула, як страх стискає горло.

— Якщо це чийсь жарт... він зовсім не смішний.

Нічого.

Тільки дощ за вікном.

Вона вже хотіла відступити до сходів, коли побачила дещо інше.

На старій дерев'яній підлозі біля стіни лежала маленька срібна підвіска.

Еліза впізнала її.

Вона бачила її на старих фотографіях.

Цю підвіску носила її мати.

— Мамо?..

Вона повільно підняла її.

Метал був теплим.

Надто теплим для холодного підвалу.

І в ту саму мить десь у темряві почувся тихий жіночий шепіт:

— Елізо...

Вона завмерла.

Ліхтар ледь не випав із руки.

— Хто ти?

Шепіт більше не повторився.

Але на стіні навпроти, просто під старою полицею, почало проступати слабке блакитнувате світло.

Еліза зробила крок ближче.

Світло ставало яскравішим.

І крізь нього проступив той самий символ, який вона бачила в щоденнику.

Її долоня раптом запекла.

Еліза подивилася на руку.

Тонка лінія на шкірі знову засвітилася.

Цього разу сильніше.

— Що зі мною відбувається?..

Вона торкнулася символу.

І в ту ж секунду десь за стіною пролунав тихий звук.

Не удар.

Не скрип.

Наче хтось повільно повернув ключ у замку.

Еліза підняла ліхтар.

На стіні, якої вона раніше не помічала, проступила тонка лінія дверей.

Вона відступила.

Серце шалено калатало.

— Тут не було дверей...

Але вони були.

І тепер Еліза це бачила.

На них був вирізаний той самий символ.

Той, що світився на її руці.

Вона зробила крок до них.

А потім почула за спиною знайомий чоловічий голос:

— Елізо, не відкривай.

Вона різко обернулася.

Александер стояв на сходах.

І цього разу в його очах не було загадкової холодності.

Там був страх.

Справжній.

— Ви стежили за мною? — прошепотіла вона.

— Ні.

Він подивився на двері.