РОЗДІЛ 3. «Щоденник»

 Пісня ключити самого початку Daughter — “Youth”.

Еліза знайшла щоденник ближче до вечора. До цього вона встигла перебрати половину речей у бібліотеці, витерти пил із полиць і навіть відкрити кілька коробок, які бабуся, здається, не чіпала роками. Вона вже майже вирішила залишити все до завтра, коли одна з книг на нижній полиці дивно хитнулася. Еліза потягнула її на себе, і разом із книгою на підлогу впав невеликий старий блокнот у темно-коричневій шкіряній обкладинці. Він був потертий по краях, на обкладинці виднілися подряпини, а на застібці залишився маленький слід від часу. Еліза присіла навпочіпки й кілька секунд просто дивилася на нього. Чомусь їй одразу стало не по собі. Вона не знала чому, але всередині з'явилося відчуття, ніби цей щоденник не випадково опинився саме тут.

Вона підняла його й провела пальцями по обкладинці.

— Бабусю... що ти від мене ховала?

Відповіді, звісно, не було.

Тільки дощ тихо стукав у вікно.

Еліза сіла за старий письмовий стіл, запалила настільну лампу й обережно відкрила щоденник. Перші кілька сторінок були порожніми. Потім ішли записи, зроблені акуратним почерком бабусі. Деякі дати були настільки старими, що Еліза мимоволі затримувала подих, намагаючись зрозуміти, скільки років тому все це відбувалося. Вона перегорнула ще одну сторінку, потім ще одну.

І раптом побачила своє ім'я.

Елізо.

Вона завмерла.

Пальці стали холодними.

Еліза перечитала слово ще раз, ніби сподівалася, що їй здалося.

Ні.

Це справді було її ім'я.

Вона почала читати.

«Якщо ти це читаєш, Елізо, значить, я вже не змогла тебе захистити».

У кімнаті стало так тихо, що Еліза почула власне дихання.

Вона перечитала речення ще раз.

Потім ще.

— Захистити від чого?.. — прошепотіла вона.

Їй раптом стало важко ковтати.

Ще вчора вона була впевнена, що бабусина смерть — найболючіше, що може бути пов'язане з цим будинком. Але тепер сиділа за її столом і тримала в руках щоденник, який наче чекали саме на неї.

Еліза перегорнула сторінку.

«Я довго не знала, чи варто тобі це розповідати. Ти була дитиною, коли все почалося. Твоя мати хотіла забрати тебе звідси якомога далі. Я дозволила їй. Можливо, це була моя найбільша помилка...»

Еліза різко випросталася.

— Мама?

Вона почала читати швидше.

Але наступна сторінка була вирвана.

Ще одна — теж.

Еліза провела пальцями по нерівному краю паперу.

Хтось навмисно вирвав ці сторінки.

— Чому?.. — тихо сказала вона.

Її серце забилося сильніше.

Вона перегорнула далі.

На кількох наступних сторінках бабуся майже не згадувала родину. Натомість постійно повторювалося одне слово.

Ліс.

Ліс.

Знову ліс.

«Я бачила світло між деревами...»

«Не можна було дозволяти їй іти туди самій...»

«Він знову був біля лісу...»

Еліза зупинилася.

— Він?

Вона перечитала речення.

І раптом у пам'яті виник Александер.

Його погляд.

Його слова.

«Ти не повинна була повертатися, Елізо».

Вона відклала щоденник, але через кілька секунд знову взяла його.

Тепер їй хотілося знати все.

Навіть якщо правда виявиться такою, яку вона не захоче чути.

На останній прочитаній сторінці бабусин почерк став нерівним. Літери були написані поспіхом, деякі слова стерті, ніби по них кілька разів проводили рукою.

«Якщо Еліза коли-небудь повернеться, я повинна попередити її...»

Далі рядок обривався.

Еліза завмерла.

А потім помітила ще дещо.

У самому низу сторінки бабуся написала всього три слова:

«Не довіряй Александеру Рейду».

Еліза повільно підняла очі від щоденника.

За вікном уже майже стемніло.

І саме в цей момент десь у будинку тихо скрипнула підлога.

Еліза перестала дихати.

Вона була абсолютно сама.

Принаймні так їй здавалося.

Вона повільно закрила щоденник.

А тоді почула біля дверей бібліотеки ледь чутний шепіт.

— Елізо...

Вона різко обернулася.

Нікого.

Тільки темний коридор.

Але голос вона впізнала.

Це був голос її бабусі.

Еліза ще кілька хвилин сиділа нерухомо, дивлячись на зачинені двері бібліотеки. Їй здавалося, що якщо вона поворухнеться, то голос знову пролунає. Але будинок мовчав. Лише дощ за вікном повільно стікав по склу, залишаючи довгі блискучі доріжки. Вона провела долонею по обличчю й спробувала заспокоїтися. Можливо, вона просто почула те, що хотіла почути. Можливо, після всього, що сталося за останні дні, її мозок просто грав із нею в жорстокі ігри. Але щоденник лежав перед нею, справжній, важкий і старий. І слова бабусі нікуди не зникли.

Не довіряй Александеру Рейду.

Еліза знову відкрила його.

Вона перегорнула сторінку й почала читати далі. Бабусин почерк поступово змінювався. На початку записи були рівними й акуратними, майже спокійними, а тепер літери ставали нерівними, подекуди нахиленими, ніби людина писала поспіхом або не могла втримати руку.

«Ліс починається одразу за старою дорогою. Колись ми ходили туди по ягоди. Еліза любила збирати маленькі чорниці й поверталася додому з руками, забрудненими фіолетовим соком. Вона сміялася, коли я сварила її за сукню...»

Еліза мимоволі усміхнулася.

Вона пам'ятала той ліс.

Принаймні думала, що пам'ятала.

У дитинстві їй здавалося, що він величезний. Дерева були такими високими, що верхівки губилися десь у небі, а між ними завжди лежав густий зелений морок. Бабуся ніколи не дозволяла їй заходити далеко. Завжди казала: «Тримайся стежки».

Еліза пам'ятала ці слова.

Але не пам'ятала чому.

Вона перегорнула сторінку.

«Того літа я вперше побачила світло між деревами».

Еліза перестала читати.

Світло?

Вона нахилилася ближче.