РОЗДІЛ 2. «Незнайомець біля воріт»

🎵 AURORA — Runaway

Еліза прокинулася ще до світанку.

Вона навіть не могла сказати, коли саме заснула. Якщо взагалі заснула. Здавалося, всю ніч вона лежала із заплющеними очима, слухаючи, як будинок дихає навколо неї. Старі балки потріскували, вітер шарудів гілками по даху, а дощ раз у раз ударяв у вікно так, ніби хтось легенько стукав пальцями по склу. Але найгіршим були не звуки. Найгіршим був той шепіт.

Елізо...

Вона досі не могла зрозуміти, чи справді його чула.

Можливо, це був сон. Можливо, втома. Можливо, її власна пам'ять зіграла з нею злий жарт, підкинувши голос матері саме тоді, коли вона була найбільш налякана. Але десь усередині Еліза знала: вона не вигадала його.

Вона сіла на ліжку й потерла обличчя долонями.

— Чудово, Маккензі, — пробурмотіла вона сама до себе. — Один день у Единбурзі, а ти вже розмовляєш із привидами.

Спроба пожартувати допомогла лише на кілька секунд.

Еліза підвелася, підійшла до дзеркала й подивилася на себе. Волосся розтріпалося, під зеленими очима з'явилися темні кола. Вона виглядала так, ніби не спала не одну ніч, а цілий тиждень.

Вона зібрала волосся, накинула светр і довге пальто, а потім спустилася вниз.

У будинку було холодно.

Вона зупинилася посеред сходів і прислухалася.

Тиша.

Жодного шепоту.

Жодних ударів.

Нічого.

Еліза видихнула з полегшенням.

На кухні вона поставила чайник і, поки чекала на воду, несвідомо подивилася на двері, що вели до коридору.

За ними знаходився підвал.

Той самий, звідки вночі долинали три удари.

Вона одразу відвела погляд.

— Не сьогодні.

Зрештою вона взяла чашку кави й вирішила вийти надвір. Їй потрібне було повітря. Потрібно було хоча б на кілька хвилин опинитися там, де немає старих фотографій, записок і голосів із минулого.

Коли Еліза відчинила вхідні двері, прохолодний ранковий вітер одразу торкнувся її обличчя.

Дощ закінчився.

Над Единбургом висіло бліде сіре небо. Туман ще не встиг розійтися й тонкими пасмами лежав над садом. Кам'яні доріжки блищали від вологи.

Еліза зробила кілька кроків.

І тоді побачила його.

Чоловік стояв біля воріт.

Вона зупинилася.

Він був спиною до неї, тому спочатку Еліза бачила лише силует. Високий. Широкоплечий. У довгому темному пальті. Одну руку він тримав у кишені, а іншою легко торкався старих металевих воріт.

Він виглядав так, ніби чудово знав це місце.

Наче приходив сюди не вперше.

Еліза поставила чашку на кам'яну огорожу.

— Ви заблукали?

Чоловік повільно повернув голову.

І Еліза забула, що хотіла сказати далі.

Його очі були сірими.

Не просто світлими — майже сталевими.

Холодними на перший погляд, але з якоюсь дивною глибиною, яку вона не могла пояснити.

Темне волосся було трохи вологим після ранкового туману. На обличчі — легка щетина, чітка лінія щелепи. Він здавався старшим за неї, але не настільки, щоб ця різниця була помітною.

Приблизно двадцять сім.

Александер дивився на неї мовчки.

І чомусь Елізі стало не по собі.

Не через страх.

Це було щось інше.

Відчуття впізнавання.

Наче вона вже бачила його.

Десь.

Колись.

Але де?

Вона перебрала в пам'яті знайомі обличчя, людей із університету, старих друзів, сусідів. Нічого.

Вона ніколи не зустрічала цього чоловіка.

Принаймні так їй здавалося.

🎵 Runaway тихо продовжувала грати з телефону, який лежав у кишені її пальта.

Александер перевів погляд на її обличчя.

На кілька секунд вони просто стояли один навпроти одного.

І Еліза раптом відчула дивне хвилювання.

Ненормальне.

Незрозуміле.

Вона навіть розсердилася на себе за це.

— Ви до мене?

— Так.

Його голос був низьким і спокійним.

Еліза насупилася.

— Ми знайомі?

На губах чоловіка ледь помітно ворухнулася тінь усмішки.

Але усмішка не була теплою.

— Поки що ні.

— «Поки що»?

Він не відповів.

Еліза схрестила руки на грудях.

— Тоді, можливо, ви представитеся?

Чоловік кілька секунд дивився на неї.

— Александер Рейд.

Ім'я чомусь відгукнулося всередині дивним болем.

Еліза не знала чому.

Александер.

Вона майже нечутно повторила його ім'я подумки.

І раптом перед очима промайнув спогад.

Старий будинок.

Літо.

Їй одинадцять.

Вона стоїть біля вікна.

А поруч хтось говорить із бабусею.

Чоловічий голос.

Низький.

Спокійний.

Еліза кліпнула.

Спогад зник.

— Ви в порядку? — запитав Александер.

Вона швидко кивнула.

— Так. Просто... ваше ім'я здалося мені знайомим.

Його погляд змінився.

Лише на мить.

Але Еліза це помітила.

— Можливо, воно вам і знайоме.

— Що це означає?

Александер подивився повз неї — на будинок.

Його обличчя стало серйозним.

— Я знав вашу бабусю.

Еліза завмерла.

З усіх слів, які вона могла почути цього ранку, саме цієї відповіді вона не очікувала.

— Знали?

— Так.

— Давно?

— Дуже давно.

Еліза відчула, як усередині піднімається роздратування.

— Тоді чому я ніколи про вас не чула?

Александер знову подивився їй в очі.

— Тому що ваша бабуся не хотіла, щоб ви про мене знали.

Вітер поворухнув її волосся.

Еліза мовчала.

Десь у саду впала крапля води.

Вона раптом згадала вчорашній лист.

Не довіряй першому, хто скаже, що знає правду про твою матір.

Її погляд став настороженим.

— Ви знали мою матір?

Цього разу Александер відповів не одразу.

Він дивився на неї так, ніби намагався вирішити, скільки правди може їй сказати.

— Знав.

Еліза відчула, як холонуть пальці.

— Тоді чому ви прийшли?

Александер повільно перевів погляд на старий будинок.