Кінеці після кінця

 Я як звичайно  Став зі столу пішов с кухні через вітальну до, кімнати вдягнув вишиванку яку, я нещодавно купив для праці та шорти з льону. Вийшов з дому на садок оминув, яблунею яку я посадив 27 років коли школу закінчив. Завітав до сараю за інструментами.

Завів мотор машини, опустив вікно побачив літні проміні світла які відбивалися від дзеркал- хороша погода не спекотно  як для літа-проминуло у в думках. Поле пшениці, жита, тюльпанів, різних квіт.

Так доречі, цю земля мені у спадок залишив батько а йому від діда, а діду від його батько, і так далі. Ця земля раніше була  церквою але приблизно десь років із 120 вона залишила тільки попіл. Нажаль в цій трагедії загинуло 9 селян, яких завалило уламками, чутки ходили що ця земля мертва, гнила, якщо тут хтось  буде жити то тут і  помре, і таке всяке. Але мій дід не вірив байкам, тож землю не продав.

Моє поле розташоване майже на краю села, біля струмка. І ще там є млин, кілька хат селян та мого друга Мосторовія. Я часто приходив сюди з ним, коли ми були малими.

Минувши два будинки, я опинився в кукурудзяному полі, яке ми з батьком колись обробляли разом. Сонце вже піднялося. Хм, лише восьма година ранку, а його ще немає. Мій друг завжди був тут першим.

Далеко в полі я побачив силует. Солом’яний капелюх, короткі штани, вила в руках і кучеряве волосся — без сумніву, це він. Серце закалатало. Чи то привид, чи останній дар цього дивного дня? Я рушив до нього, відчуваючи, як земля під ногами тремтить.

Крок за кроком я наближався, а силует ставав чіткішим. То був Мосторовий — його посмішка, яку я пам’ятав із дитинства, світилася під капелюхом. Але щось було не так: його постать здригалася, ніби вітер міг розвіяти її. "Ти прийшов," — почув я його голос, тихий, як шелест листя. Я завмер, не знаючи, чи мрію, чи це правда.

Він простягнув руку з вилами, і я побачив, як краплі роси на них блищать, ніби сльози. "Я чекав тебе, щоб попрощатися," — сказав він. Моя рука тремтіла, коли я простягнув її назустріч, але пальці пройшли крізь нього, мов крізь туман. Сонце раптом спалахнуло яскравіше, і Мосторовий почав танути, залишаючи лише відлуння його сміху в кукурудзі.

Я впав на коліна, відчуваючи, як поле поглинає мій крик. Цей день справді був останнім — не тільки для нього, а й для мене, бо з ним пішла частина мого серця.