5

Вечір стелився темно-синьою ковдрою, коли троє мандрівників підійшли до табору. Вогнища горіли рваним вогнем, між наметами снували постаті, обтягнуті шкірою й металом. Це був ярмарок на краю світу, змішаний з притулком.

— Тримайтесь ближче, — сказав Ренвік, коли вони ступили між намети. — Тут не питають імен.

Лейна вдивлялася в обличчя, шукаючи бодай крихту доброзичливості. Але в очах тих, хто сидів навколо вогню, читався лише цинізм. Вони бачили новачків. А значить — тих, кого можна використати.

Каел ішов поруч, його рука лежала на руків’ї меча. Він зупинився біля лавки зі зброєю, де сидів кремезний чоловік з татуюванням змії на шиї.

— Нам потрібен нічліг, — сказав Каел сухо, тоном, який не допускав заперечення.

— Монета є? — той не підвів погляду.

— Є.

— Тоді там, за головним вогнем. Підійдете до Кори. Вона дасть вам місце. Якщо поладнаєте з нею.

Вони підійшли до жінки, років сорока, з розпатланим волоссям і напівсліпим поглядом. Кора сиділа на вовняному килимі, ніби на троні, але погляд у неї був мов гострі ножі.

— Троє? — спитала.

— Так. Ми не шукаємо проблем.

— Проблеми — це коли ти у мене маєш борг. А якщо платиш — ніч пройде спокійно. — Вона глянула на Лейну. — Дівчина… Зі східних. Не бачу в тобі страху. Це рідкість.

— Мені нема коли боятись.

Кора кивнула з повагою і вказала на одну з дальніх наметів.

— Там. Спіть по черзі. Тут не люблять слабких.

* * *

Намет був грубим, зітканим із темного полотна, просоченого димом і потом. Але після дороги — він здавався майже розкішшю. Всередині Лейна сіла біля стіни, знявши плащ. Каел залишився стояти, поглядом оглядаючи вхід, мов чекав на невидимий напад. Ренвік мовчки опустився на мішки з сіном.

— Щось не так, — пробурмотів маг. — Повітря… інше. Тут є чарівні відгомони.

— Тут усе інше, — відказав Каел. — Місця, де перетинаються шляхи, завжди гниють із середини.

— Може, краще піти? — спитала Лейна, але вже знала відповідь.

— Якщо підемо — нас помітять. А поки ми не привертаємо уваги – ми наче тіні…

* * *

Коли ніч опустилася повністю, Лейна сиділа біля вогню. Її пальці стискали край плаща. Тиша навколо була важкою — не безпечною, настороженою. Поруч присів Каел, його силует відкидав довгу тінь.

— Чому ти досі мовчиш? — тихо спитала вона. — Я знаю, ти багато про що думаєш, але не розповідаєш.

Каел не одразу відповів.

— Тому що мої слова зараз нічого не варті, краще поки їх не говорити в голос. Я був найманцем, захисником людини, яку не варто було захищати. Я вбивав… і довго думав про це… Напевно, це мій шлях. Тепер, ти найняла мене… Але… напевно, це кращий мій вибір за усі, зроблені мною раніше.

— І тому ти вирішив йти зі мною?

— Так… Я хочу знайти те, що моє змити кров із рук. Хоч знаю — що це не допоможе.

Лейна мовчки слухала. Це було не зізнання — це був тягар, який все ж таки вирвався назовні. Вона простягла руку й торкнулася його плеча. Тихо. Не впевнено, але щиро.

— У кожного своя доля... Але якщо ти можеш нести цей тягар - це вже змінює тебе.

Каел подивився на неї. Його погляд був темним, але не порожнім. І в тому погляді вона побачила щось нове… Довіру чи вдячність за те, що вона поруч?

* * *

Біля сусіднього вогнища Ренвік розмовляв із кимось. Лейна відчула, що ними спостерігають. З темряви…

— Тобі не здається?.. – почала вона.

Каел кивнув.

 — Вони не знають, що ми шукаємо. Тому і привертаємо увагу. Ти добре заховала карту?

Дівчина кивнула.

— І що нам робити? – запитала вона.

— Бути готовими. Завжди.

Тієї ночі Лейна не спала. Вона слухала тишу. Слухала, як дихає Каел і як вітер шелестить тканинами.

* * *

Ближче до ранку біля входу з’явився юнак. Блідий, у чорному, з ледь помітним перстнем на пальці. Він не говорив — просто залишив біля вогню знак: камінь із вирізаним знаком троянди й полум’я. Ренвік прошепотів.

— Орден Блукаючих. Вони не переслідують — вони спостерігають. А коли приходять… зазвичай хтось зникає.

Каел взяв меч.

— Схоже, ми більше не просто мандрівники.

Лейна відчула тривогу. Вона доторкнулася до карти, що лежала у внутрішньому кармані плащу.