3

Другий день подорожі почався з легкого дощу, який сідав на одяг мов пил. Каел ішов попереду, не обертаючись. Його постать зливалася з туманним горизонтом, немов він сам був частиною цієї землі. Лейна мовчки йшла за ним, притискаючи до грудей згорток із картою. Вчорашнє полум’я між ними згасло, залишивши тільки тліючий попіл натяку на довіру.

— Ти завжди мовчиш? — спитала вона, коли дощ ущух і дорога вивела їх на скелястий підйом.

Каел не зупинився.

— Тільки коли немає чого сказати.

Вона зітхнула. Її ноги нили від утоми, та вона не дозволяла собі бути слабкою. Попереду був Арвеліон, а ще — обіцянка. Батькові. Собі. Усім тим, кого вже не було поруч.

— Ти знав мого батька? — спитала зненацька.

Каел зупинився. Його плечі трохи сіпнулись.

— Ні. Але чув про нього. Арістель шукав не карту, а відповідь. Це небезпечніше.

— І що він знайшов?

Каел обернувся. Вперше за два дні він подивився прямо їй в очі.

— Можливо, правду. Можливо, нічого. Але якщо він залишив тобі шлях — він хотів, щоб ти побачила те, що не зміг він.

Їхні погляди зустрілися. Не було ніжності. Не було злості. Лише мовчазна згода, що віднині вони пов’язані спільною метою.

* * *

Увечері вони дістались до закинутого храму. Руїни з білого каменю, похилені колони, обвислі лозою стіни. Тут зупинялись мандрівники, які шукали нічного прихистку. В серці храму горіло вогнище — хтось уже був тут.

Каел підняв руку, даючи знак зупинитись. Він дістав меч, але не виймав з піхв. Із тіні вийшов чоловік у довгому темному плащі. Його очі блищали, як лід у світлі полум’я.

— Ви підходите тихо, але не досить, — озвався він. — Особливо ти, воїне. Вітер попередив про вас ще вранці.

Каел опустив руку. Без тривоги, але насторожено.

— Ми шукаємо дорогу до Долини Тіней.

— Тоді або дурні, або відчайдушні.

— А ти хто?

— Ренвік. Колишній маг з Орделану. Тепер — той, хто не має дому.

Лейна зробила крок уперед.

— Ти знаєш дорогу?

Ренвік усміхнувся, не тепло. Але і не вороже.

— Я знаю, де вона починається. І знаю, що її не пройти самому.

Він підійшов ближче. З-під каптура виглядали пасма сивого волосся, хоч виглядав він не старшим за Каела. Обличчя — втомлене, але уважне. Не шукав конфлікту, лише спостерігав.

— У тебе карта, — сказав він до Лейни. — Я чув про Арістеля. І про Арвеліон. Ви не знайдете його без мене.

Каел нахмурився.

— І чому ми маємо тобі вірити?

Ренвік засміявся.

— А чому я маю вірити вам? Але вітри ведуть нас разом. І якщо не хочете лишитися в болотах перед перевалом — вам знадобиться той, хто ще пам’ятає слова, що зникають із карти.

Лейна дивилась на нього довго. Потім кивнула.

— Якщо обманеш — буде не солодко, — сказала вона просто.

Ренвік не здивувався.

— Можеш бути певна.

* * *

Тієї ночі Лейна заснула пізно. Ренвік спав, загорнувшись у плащ, а Каел сидів біля вогню, дивлячись у темряву. Вона підійшла до нього і присіла поруч. Довго мовчали.

— Що ти думаєш про нього? — спитала вона.

— Що він каже правду. Але не всю.

— Як і ти, — усміхнулась вона трохи втомлено.

Каел не відповів. Але в його очах більше не було криги. Лише полум’я і щось дуже людське. Вона відчула це. Як дотик, як тепло долоні, якої не торкалась. Це була межа. Межа між незнайомцями й тими, хто йде разом.