2

Усередині хати було темно й прохолодно. Стіни з грубого дерева, низька стеля, стіл із закіптюженими глеками, кілька мечів на підставці в кутку — усе виглядало так, ніби час тут не мав значення. Каел мовчки пройшов до вогнища, кинув суху тріску, підпалив. Полум’я відбилося в його очах, на коротко підстриженому волоссі, на рубцях, які тяглися вздовж лівої руки. Вона не спитала, звідки вони. Ще не час.

— Долина Тіней — не те місце, куди ходять заради золота, — сказав він після тривалої паузи. — Що ти шукаєш?

— Арвеліон, — відповіла вона просто. — Це не скарб. Це місце, яке мій батько шукав усе життя. І я повинна дізнатися, що він знайшов. Або не встиг.

Каел дивився на неї мовчки. Наче щось зважував у думках.

— Я не провідник для мандрівниць із легендами, — кинув сухо. — Я йду лише тоді, коли є сенс.

— І що є сенсом для тебе? — її голос не тремтів.

Він відвів погляд. На мить у куточках його очей промайнула втома. Не фізична — інша. Та, яку не лікують травами.

— Тиша, — сказав він тихо. — Але її вже давно ніде нема.

Вона дістала карту. Обережно розгорнула її на столі. Каел глянув — і зупинився. Його рука сіпнулась, ніби хотіла доторкнутися, але він стримався.

— Ти справді знаєш, що це? — прошепотів він.

— Ще ні. Але знаю, що мушу йти.

Він мовчав довго. Потім кивнув.

— Вирушаємо на світанку. Принеси воду. Зброю маєш?

Вона похитала головою. Каел зняв один із коротких клинків зі стіни й поклав перед нею.

— Не найкраща. Але врятує, якщо тримати правильно. Я покажу.

* * *

Уночі вона не спала. Сиділа біля вогню, притулившись до холодної стіни. Чула, як за перегородкою Каел повільно й рівно дихає. У цьому було щось незвичне: почуття, що поруч — хтось чужий, але вже не зовсім далекий.

Вона згадувала, як батько казав: "Справжній шлях починається тоді, коли перестаєш тікати від себе". Від тієї ночі вона не тікала. Вона йшла туди, де вітер збирав те, що залишилось після обіцянок.

Уперше за довгий час їй було не страшно.

Наступного ранку вони вийшли з Велдрасу рано. Каел ішов попереду, мовчазний, зосереджений, постійно спостерігаючи за горизонтом. Вона трималась трохи позаду. Дорога вела на схід, крізь пагорби, вкриті димчастим серпанком, до краю, де починалась невідома земля.

— Скільки часу забере дорога до Долини? — спитала вона, порушуючи мовчанку.

— П’ять днів. Якщо нас не спинять. Якщо ти витримаєш.

— Витримаю.

Він кивнув. І хоча його обличчя залишалося суворим, у його очах з’явилась перша тінь поваги.