1

Тиша в будинку була настільки густа, що кожен рух Лейни здавався надміру гучним.

Тонке світло сонця, що пробивалося крізь вузькі віконниці, лягало на її каштанове волосся, яке вона зазвичай збирала в просту косу, що спадала на плече. Її зелені очі — ті, що так нагадували батькові, — уважно вивчали карту, що щойно була розгорнута нею. Обличчя Лейни було витонченим, з легкою примруженістю, ніби вона щойно перейшла межу між дитячою наївністю і дорослою рішучістю. Їй було близько двадцяти трьох років. Вона була струнка, але міцна — витривала до труднощів, що її чекали попереду.

Вона сиділа на дерев’яній підлозі старої бібліотеки, де колись читала разом з батьком. Тепер залишилась тільки вона — і купа паперів, які ще пахли димом, пилом і старими чорнилами. Проміння сонця пробивалося крізь вузькі віконниці, лягаючи на вкриту шаром пилу карту, яку вона щойно розгорнула.

Вона знайшла її у сховку під підлогою, за останнім листом батька. Рука її ще тремтіла. Лист був короткий: «Там, де сходяться вітри, не шанують пам’яті, тільки істину. Пробач мене, якщо підеш туди.»

Карта здавалася незвичною. Лінії на ній були не намальовані — вони виглядали витисненими, як сліди бурі на скелі. Серед безіменних гір і забутих долин вона побачила позначку: спіральний знак, накреслений у самому серці пустої ділянки на південному сході континенту. Під ним — слово, написане від руки: Арвеліон.

Вона не знала цієї назви. Але з дитинства чула історії про землю, куди ніколи не досягає карта, лише вітер. Місце, про яке говорили з острахом, але й з мрією. Там, казали, вітри пам’ятають усе. І не прощають нікого.

Її дядько, який залишився єдиною родиною після смерті батька, вважав, що вона має залишитись у місті, зайнятись архівами, вести спокійне життя. Він нічого не знав про те, що батько шукав Арвеліон майже двадцять років. Тепер вона знала — ця карта не просто шматок пам’яті. Це продовження його шляху.

Вона встала. Коліна трохи затерпли від довгого сидіння. На стінах бібліотеки ще висіли старі карти, пожовклі від часу, зібрані з усього світу. Але жодна з них не показувала того, що було перед нею зараз. Вона згорнула пергамент обережно, як щось живе, і сховала в полотняну сумку.

— Я піду, — сказала вона вголос. Голос у тиші пролунав твердо.

Уночі вона зібралася. Взяла лише найнеобхідніше — одяг, ножа, компас, записник і лист батька. Все інше залишилось у будинку, що більше не був її домом.

Коли вона вийшла за межі міста, світанок тільки починав освітлювати небо. Повітря було прохолодне. З лісу тягнуло вологістю. Вітер доторкнувся до її обличчя — легкий, мов попередження. Але вона не зупинилась.

* * *

Три дні по тому вона опинилась у портовому місті Велдрас. Її мета була проста: знайти когось, хто проведе її через Долину Тіней — небезпечну територію на сході, куди навіть торговці заходили нечасто. На одному з ринків вона почула ім’я, що повторювали пошепки — Каел Дарон. Найманець, колишній лицар, що давно жив у вигнанні і нікому не довіряв.

Їй довелося заплатити чимало, щоб дізнатися, де його знайти.

Його будинок стояв на окраїні — дерев’яна хата без вивіски, затиснута між скелею й обривом. Коли вона постукала, ніхто не відповів. Але вона знала, що він всередині.

— Мені потрібен провідник, — сказала вона голосно. — У Долину Тіней. Я заплачу.

Тиша.

Потім двері відчинилися.

Перед нею стояв чоловік із темним волоссям, трохи неохайним виглядом, широкими плечима і спокійним, майже байдужим поглядом. В очах не було страху — лише холодна оцінка. Він мовчав.

— Я не боюся, — сказала вона.

— Боятись варто не дороги, — відповів він, — а себе після неї.

Він дивився на неї так, ніби вже бачив багатьох, хто говорив ті самі слова. Але щось у його погляді змінилось. Можливо, через її спокій. Можливо, через сумку, з якої визирав шмат пергаменту.

Він відійшов убік, мовчки запрошуючи всередину.

Лейна переступила поріг.