Приємний момент, але не день.

Пройшло кілька годин на пляжі, і сонце почало повільно схилятися до горизонту, кидаючи довгі золотаві проміння на хвилі. Дівчата вже не так активно плескалися у воді, сміх стих, залишивши після себе лише легкий дзвінкий ехо серед шуму морських хвиль. Макс сидів на березі, витираючи обличчя рушником, а Лія, Аліса та Віка акуратно прибирали залишки піску з купальників, ще час від часу переглядаючись і посміхаючись.

Кирил і Діма, що весь час спостерігали за друзями, встали і почали збиратися до машини. Їх погляди ще раз пробіглися по пляжу, ніби хочучи запам’ятати цю мить, це відчуття спокою і безпеки. Діма нахилився і зібрав кілька пляжних речей — рушники, сумки, пляшки з водою, що залишилися. Він відчував дивне тепло від того, що всі живі, що ніхто більше не буде піддаватися жахливому страху, який переслідував їх останні дні.

— Пора повертатися, — тихо сказав Кирил, відчуваючи, як легкий вітерець грає його волоссям.

— Так, — кивнув Діма, — день був чудовий, але темніє, і краще не ризикувати.

Дівчата підбігли до машини, сміючись і періодично підштовхуючи одна одну. Віка була трохи втомленою, і Кирил одразу помітив це. Він акуратно підхопив її на руки, щоб вона не відставала, і посміхнувся:

— Принцеса, без тебе я нікуди.

Віка сміялася, але її сміх був тихіший, трохи втомлений після всього дня, проведеного у сонці та воді. Легка втома в її очах не зіпсувала сяйва щастя. Вони обережно підходили до машини, де Макс вже перевіряв, чи всі речі помістилися. Лія та Аліса обережно сідали на задні сидіння, сміючись, коли Віка опинилася на колінах Кирила.

— Сідаємо, — сказав Макс, обертаючись до Діми. — Все готово?

Діма кивнув, і, дочекавшись, поки всі пристебнуться, Кирил завів машину. Мотор рикнув, і колеса м’яко скрипнули по піску. Машина повільно виїхала з пляжу, залишаючи позаду шум хвиль і золотавий захід сонця, який відкидав довгі тіні на дорогу.

По дорозі вони проїжджали повз знайомі місця міста. Ліхтарі ще не запалилися, але вечірнє світло створювало дивне відчуття спокою і водночас трошки тривоги. Діма сидів на передньому сидінні, спостерігаючи за горизонтом і думав про все, що сталося за останні дні — про ночі у селі, про істот, про страх і переживання, які їм довелося пережити. Його погляд мимоволі зупинявся на Лії та Алісі, що тихо розмовляли на задньому сидінні, сміючись, коли Макс жартував, нахиляючись вперед.

Віка обережно притулилася до Кирила, відчуваючи його тепло, і він у відповідь стиснув її руку. Це мовчазне відчуття підтримки і взаємної присутності стало для них своєрідним заспокоєнням після дня, сповненого адреналіну та емоцій.

Машина повільно рухалася вузькими вулицями, і кожен поворот нагадував їм, що вони вже далеко від небезпеки, що цієї ночі жахи не знайдуть їх тут. Діма вдихнув глибоко, відчуваючи запах вечірнього міста, і зрозумів, що нарешті вони в безпеці.

— Вже темніє, — тихо сказала Лія, дивлячись у вікно. — Добре, що ми повертаємося додому.

— Так, — відповів Кирил, не відводячи погляду від дороги. — Додому, де нарешті можна відпочити і виспатися.

Діма кивнув, а його думки поверталися до всіх подій останніх днів. Він подумав про Лію, про Алісу, про те, як вони разом пройшли через все і не зламалися. Цей день на пляжі, сміх та вода, сонце і тепло — все це було як нагорода, як нагадування, що попри жахливі моменти життя, завжди залишається місце для радості та спокою.

Макс, сидячи ззаду, постійно заглядав у дзеркало заднього виду, щоб переконатися, що всі добре. Він навіть тихо посміхався, бачачи, як Лія підсміюється над Алісою, коли та випадково бризнула її водою. Віка тихо сміялася, нахилившись до Кирила, який лише посміхався у відповідь.

Машина повільно рухалася до дороги, яка вела їх додому. На вулицях вже було тихо, лише поодинокі ліхтарі освітлювали тротуари. Вечірнє повітря було прохолодне, наповнене ароматом солоної води та трохи сирого піску, що ще залишався на шкірі.

— Нарешті додому, — промовив Діма тихо, дивлячись на друзів. — Нарешті можна відпочити.

— Так, — відповів Кирил, і його голос звучав спокійно, впевнено. — Нарешті додому…

І машина тихо покотилася вперед, залишаючи позаду пляж, море, сонце та сміх, що ще кілька годин тому лунав над хвилями. Друзі, втомлені, але щасливі, відчували, що сьогоднішній день став новим початком.

Кожен із них відчував змішання втоми та задоволення, і навіть тиша вечора була сповнена тепла. Вони знали, що попереду ще багато пригод, але поки що цей момент, цей вечірній спокій, належав лише їм.

Дорога додому була тихою, лише звук коліс на асфальті та ритмічне дихання друзів нагадували про реальність. Вони поверталися, і хоча попереду ще чекав день, сповнений турбот та справ, зараз важливим було лише те, що вони разом, живі, і можуть відпочити після всього, через що пройшли.

Сонце остаточно сідало, кидаючи останні промені на місто, і вони повільно наближалися до свого тимчасового дому, де нарешті зможуть виспатися, відновити сили і просто бути разом.

Коли машина зупинилася перед хостелом, вечірнє світло від ліхтарів відбивалося на мокрому асфальті, залишаючи м’які блискучі відблиски. Друзі вийшли з салону, потягнулися після довгої дороги, ще трохи втомлені, але з усмішками на обличчях. Пахло вечірнім прохолодним повітрям, змішаним із запахами ближніх кафе та невеличкого ринку неподалік. Вулиці були майже порожніми, лише декілька людей поспішали додому, і це додавало відчуття спокою та безпеки після всіх жахів, які вони пережили.

— Нарешті ми тут, — промовив Кирил, витираючи руки після того, як вихопився з машини, і обернувся до друзів. — Можемо трохи розслабитися.

Всі кивнули і почали розподілятися по номерах. Діма, Макс та Кирил вирішили оселитися разом у найбільшому номері, Лія з Вікою — у сусідньому, а Аліса з новою дівчиною, яку вони підібрали дорогою, отримали окремий, трохи менший номер. Важливо було, щоб всі почувалися зручно та в безпеці після всіх страхів і пережитого стресу.